Розділ 15. Новосілля

Субота. Тиждень після суду.

Вадим стояв перед дверима квартири, тримаючи ключі у руці. Олена стояла поруч, всміхаючись. Демид і Емілія — трохи позаду, з пакетами подарунків.

— Ну що, — сказав Демид, — відкривай. Ми не будемо стояти тут цілий день.

Вадим усміхнувся, вставив ключ у замок, повернув. Двері відчинилися.

Їхня квартира. Не орендована. Не гостьова кімната у будинку брата. Їхня. Куплена за гроші, які він сам заробив.

Вони увійшли всередині. Квартира була порожня — меблі мали привезти післязавтра. Але навіть порожня, вона була прекрасна.

Світла вітальня з великими вікнами, що виходили на Дніпро. Спальня з балконом. Кухня з новою технікою. Ванна кімната з джакузі.

Олена повільно обходила кімнати, торкаючись стін, дивлячись у вікна.

— Це справді наше? — прошепотіла вона, повертаючись до Вадима.

— Так, — він обійняв її. — Наше. Ніхто не може забрати це.

Вона поцілувала його — довго, глибоко, з усією любов'ю.

— Я так тобою пишаюся, — прошепотіла вона. — Ти зробив це. За дев'ять місяців. Від охоронця до власника бізнесу. До власника квартири.

— Ми зробили, — він поцілував її чоло. — Без тебе б не зміг.

Демид прочистив горло, нагадуючи про свою присутність.

— Гаразд, закохані, час подарунків.

Він поклав великий пакет на підлогу, дістав коробку.

— Від нас з Емілією. Щоб ваш новий дім був затишним.

Вадим відкрив. Всередині — набір посуду, рушники, постільна білизна. Все якісне, дороге.

— Дякую, — він обійняв брата. — Серйозно. За все.

— Ти мій брат, — Демид всміхнувся. — Завжди допомагатиму.

Емілія дістала другу коробку — менша, але важча.

— А це від мене особисто, — сказала вона, передаючи Олені.

Олена відкрила. Всередині — фоторамка, а у ній — фото всіх чотирьох з ресторану після суду. Усі усміхалися, щасливі.

— Щоб пам'ятали, що ви не самі, — тихо сказала Емілія. — Що у вас є родина.

Олена заплакала, обіймаючи Емілію.

— Дякую. Це найкращий подарунок.

Вони сиділи на підлозі — меблів ще не було — п'ючи шампанське з пластикових стаканів. Розмовляли, сміялися, планували.

— Коли меблі? — запитала Емілія.

— Післязавтра, — відповів Вадим. — Ліжко, диван, стіл, шафи. Поки базове. Решту докупимо поступово.

— А коли офіційне новосілля? З друзями, колегами?

— Через два тижні, — Олена подивилася на Вадима. — Коли все буде готово. Запросимо всіх, хто допомагав нам.

— Звучить чудово, — Демид підняв стакан. — Тост. За ваш новий дім. За нове життя. За те, що найгірше позаду.

— За те, що попереду тільки світло, — додала Емілія.

— За родину, — сказав Вадим, дивлячись на брата. — За те, що ти не здався на мені.

— Ніколи не здамся, — Демид усміхнувся.

Вони чокнулися, випили.

***

Увечері, коли Демид і Емілія поїхали, Вадим і Олена залишилися наодинці. Квартира була порожня, темна — тільки світло міста проникало крізь вікна.

Вони стояли біля вікна вітальні, обійнявшись, дивлячись на Дніпро.

— Пам'ятаєш, як ми зустрілися? — тихо запитала Олена. — Сім місяців тому. Ти прийшов на групову терапію, цинічний, закритий. Я думала, що ти черговий важкий клієнт.

— А я думав, що ти чергова психологиня, яка не розуміє нічого, — Вадим усміхнувся. — Як же я помилявся.

— Ми обидва помилялися, — вона подивилася на нього. — Але знаєш, що я відчула той перший день? Коли ти подивився на мене?

— Що?

— Що ти інший. Що під цією маскою цинізму є щось більше. Біль. Надія. Бажання змінитися. І я вирішила допомогти тобі. Професійно. А потім...

— А потім закохалася, — закінчив він.

— Так, — вона всміхнулася крізь сльози. — Я зламала всі правила. Ризикувала кар'єрою. Репутацією. Але не шкодую. Ні на секунду.

Він поцілував її — ніжно, повільно.

— Я теж не шкодую. Навіть про в'язницю. Бо якби не вона, я б не змінився. Не зустрів би тебе. Не став би тим, ким є зараз.

— Філософ, — вона засміялася.

— Ні, — він притиснув її до себе. — Просто чоловік, який нарешті зрозумів, що таке справжнє життя.

Вони стояли так довго, у темряві порожньої квартири, тримаючи одне одного.

— Хочеш христитися? — раптом запитав він.

— Що?

— Квартиру. Христитися. Як у старі часи. Коли переїжджали у новий дім, христили його... ну, знаєш.

Олена засміялася.

— Секс на підлозі порожньої квартири? Це твоя романтика?

— Гірше буває, — він усміхнувся хитро.

Вона подумала секунду, потім поцілувала його.

— Чому б ні. У нас є ковдра у пакеті від Емілії. Постелемо.

Вони розстелили ковдру посеред вітальні, на паркеті. Вадим запалив свічки, які вони принесли для атмосфери. М'яке світло наповнило кімнату.

Олена підійшла до нього, повільно почала розстібувати його сорочку.

— Знаєш, що мені найбільше подобається у тобі? — прошепотіла вона, цілуючи його груди.

— Що?

— Те, що ти справжній. Без масок. Без брехні. Навіть коли боляче, навіть коли страшно — ти справжній.

Він зняв з неї сукню — повільно, насолоджуючись кожним моментом. Вона стояла перед ним у білизні, прекрасна у світлі свічок.

— А мені у тобі найбільше подобається, — він поцілував її шию, плече, — те, що ти бачиш мене. Справжнього. І не тікаєш.

— Ніколи не втечу, — прошепотіла вона.

Він поклав її на ковдру, ліг поруч. Вони займалися коханням повільно, ніжно, без поспіху. Це був не відчайдушний секс, як раніше, коли вони ховалися від загроз. Це було щось інше.

Це була любов. Чиста, щира любов.

Він входив у неї обережно, дивлячись в її очі, бачачи там відображення свого власного щастя. Вона обіймала його, прошіптуючи його ім'я, як молитву.

Вони рухалися у ритм, який був тільки їхнім. Повільно, глибоко, з повною віддачею. Кожен дотик був обіцянкою. Кожен поцілунок — клятвою.

— Я люблю тебе, — прошепотів він, коли відчув, що вона близько до краю.

— Я теж, — вона притягнула його ближче. — Люблю. Люблю. Люблю.