Розділ 12. Пошук квартири

Середа. Два тижні після битви.

Вадим і Олена оглядали третю квартиру за день. Двокімнатна на Подолі — світла, з великими вікнами, свіжим ремонтом. Ідеальна. Майже.

— Ціна? — запитав Вадим у ріелтора.

— Двадцять п'ять тисяч доларів США, — відповіла жінка, усміхаючись професійно. — Або еквівалент у гривнях. Плюс комунальні.

Вадим сковтнув. Двадцять п'ять тисяч. У нього на рахунку було максимум три тисячі — заощадження з роботи охоронцем, трохи грошей від Демида.

— Дякую, — сказав він. — Ми подумаємо.

Вони вийшли на вулицю. Олена взяла його за руку.

— Вона гарна, — тихо сказала вона. — Але дорога.

— Так, — він зітхнув. — Занадто дорога для мене зараз.

Вона зупинилася, подивилася на нього.

— Я можу допомогти. У мене є заощадження...

— Ні, — він перебив м'яко, але рішуче. — Дякую, але ні. Я хочу зробити це сам. Заробити гроші. Купити нам житло. Не за твої гроші, не за гроші Демида. За свої.

Олена посміхнулася.

— Гордість?

— Можливо, — він усміхнувся у відповідь. — Але це важливо для мене. Показати собі, що я можу. Що я не невдаха, який залежить від інших.

Вона поцілувала його.

— Ти не невдаха. Ніколи не був. Але я розумію. Тоді знайдемо щось дешевше. Або почекаємо, поки ти заробиш більше.

Вони сіли у кафе неподалік, замовили каву. Вадим дивився у вікно, думаючи.

Робота охоронця платила мало. Максимум десять тисяч гривень на місяць. На таку зарплату квартиру не купити навіть через десять років.

Потрібно щось інше. Щось, де він міг би заробляти справжні гроші.

— Про що думаєш? — запитала Олена.

— Про роботу, — він подивився на неї. — Мені потрібна інша робота. Краща. Де я можу заробляти нормально.

— Якась ідея?

— Ні, — він зітхнув. — З судимістю важко. Більшість компаній відмовляють одразу, як бачать запис. Охоронцем — максимум, що дозволяють.

Олена замислилася.

— А якщо... — почала вона. — А якщо створити щось своє? Бізнес?

Вадим здивовано подивився на неї.

— Бізнес? Який?

— Не знаю, — вона пожала плечима. — Щось, де судимість не матиме значення. Де ти сам собі начальник. Де можеш використати свої навички.

— Які навички? — він засміявся гірко. — Битися? Виживати у в'язниці?

— Ні, — вона взяла його за руку. — Ти розумний. Сильний. Умієш захищати людей. Умієш планувати — пам'ятаєш засідку на складі? Це була твоя ідея з Демидом. Ви все продумали, виконали. Це навички менеджменту, стратегії.

Вадим замислився. Вона мала рацію. Але який бізнес?

— Охоронна фірма? — запропонував він. — Демид казав, що такі компанії добре заробляють.

— Можливо, — Олена кивнула. — Але для цього потрібні ліцензії, дозволи. З твоєю судимістю буде важко.

— Тоді що?

Вони сиділи мовчки, обдумуючи. Раптом Олена осяяло.

— А консалтинг? — сказала вона. — Безпековий консалтинг. Ти консультуєш компанії, як захистити їхні офіси, співробітників, від загроз. Не треба ліцензій. Просто знання і досвід.

Вадим задумався. Це... це могло спрацювати.

— Але хто найме мене? Колишнього зека?

— Ті, хто цінує досвід більше, ніж репутацію, — Олена всміхнулася. — Невеликі компанії, стартапи. Вони не можуть дозволити собі великі охоронні фірми. Але консультант, який знає, як працює злочинний світ зсередини? Це може бути цінно.

Вадим відчув, як щось усередині спалахнуло. Надія. Можливість.

— Треба подумати, — сказав він. — Поговорити з Демидом. Він знає бізнес. Може дати пораду.

— Так, — Олена підтримала. — Але я впевнена, що у тебе вийде. Ти можеш більше, ніж думаєш.

Він поцілував її руку.

— Дякую. За віру в мене.

***

Увечері Вадим поговорив з Демидом. Вони сиділи у кабінеті брата, Демид слухав уважно, не перебиваючи.

— Безпековий консалтинг, — повторив він, коли Вадим закінчив. — Це не погана ідея.

— Ти думаєш, це може спрацювати?

— Може, — Демид кивнув. — Якщо правильно подати. Тобі потрібен сайт, візитки, портфоліо. Але головне — перші клієнти. Без них нікуди.

— Де їх знайти?

Демид замислився.

— Я можу допомогти, — сказав він. — У мене є зв'язки. Знайомі бізнесмени, які шукають безпекові рішення. Представлю тебе. А далі — твоя справа довести, що ти вартий їхніх грошей.

Вадим відчув вдячність.

— Дякую, брате.

— Але є умова, — Демид подивився на нього серйозно. — Ти повинен довести, що зміг. Перший рік — ти працюєш, показуєш результати. Якщо все вийде — я інвестую у твій бізнес. Допоможу розширитися. Але тільки якщо побачу, що ти справді змінився. Що це не чергова авантюра.

Вадим зрозумів. Демид давав шанс, але не безкоштовно. Треба було заслужити.

— Домовилися, — він простягнув руку.

Демид потиснув її.

— Тоді почнемо завтра. Я домовлюся про зустріч з одним своїм знайомим. Власник IT-компанії. Шукає консультанта з безпеки. Ідеальний перший клієнт.

— Я готовий.

***

Наступного дня Вадим зустрічався з Максимом Дворником — власником середнього IT-стартапу на тридцять співробітників. Офіс у центрі, сучасний дизайн, молода команда.

Максим був років тридцяти п'яти, у джинсах і футболці з логотипом компанії. Поглядом — гострим, аналітичним.

— Отже, Вадиме, — почав він, коли вони сиділи у переговорній. — Демид сказав, що ти спеціаліст з безпеки. Розкажи.

Вадим знервувався. Він не мав досвіду презентацій, продажу послуг. Але Олена тренувала його вчора ввечері. Говорила: будь чесним, впевненим, покажи цінність.

— Я провів два роки у в'язниці, — почав він, дивлячись Максиму прямо в очі. — За злочини, які я справді вчинив. Там я бачив, як працює злочинний світ зсередини. Як плануються крадіжки, шахрайства, атаки на бізнес. Тепер я на волі. І хочу використати ці знання, щоб допомагати компаніям захищатися.

Максим слухав, не перебиваючи.

— Що конкретно ти можеш запропонувати?

— Аудит безпеки, — Вадим дістав папір, де він вчора записував ідеї. — Я оглядаю ваш офіс, процеси, системи. Знаходжу слабкі місця. Де може статися крадіжка, диверсія, витік інформації. Пропоную рішення — фізичні, організаційні, технічні.