Розділ 10. Після бурі

 Розділ 10. Після бурі

Субота. Ранок після битви.

Вадим прокинувся від кошмару — знову стрілянина, знову кров, знову обличчя Валери, що падає з кулею в голові. Він підскочив на ліжку, важко дихаючи, покритий холодним потом.

Олена лежала поруч, спала спокійно, обличчя розслаблене. Він не хотів будити її. Обережно вийшов з ліжка, накинув футболку, вийшов з кімнати.

Коридор був тихим. Будинок спав. Тільки перше світло світанку пробивалося крізь вікна.

Він спустився на кухню, налив собі води, випив залпом. Руки тремтіли. Не від страху — від того, що він зробив учора.

Убив людину.

Можливо, двох.

У в'язниці він бачив смерть. Бійки, які закінчувалися трагічно. Але сам ніколи не вбивав. Ніколи не тиснув на курок, знаючи, що куля забере чиєсь життя.

А тепер — тепер він це зробив.

І найстрашніше — він не відчував жалю. Відчував тільки порожнечу.

— Не спиш?

Він обернувся. Демид стояв у дверях кухні, теж у футболці і спортивних штанах. Брат виглядав так само втомлено, так само неспокійно.

— Кошмар, — коротко відповів Вадим.

Демид підійшов, налив собі кави з кавоварки, що завжди була готова у цьому будинку.

— У мене теж, — тихо сказав він. — Семен. Як він кидався з ножем. Як я вдарив його. Як ти вистрілив.

Вони мовчали, п'ючи каву, кожен наодинці зі своїми думками.

— Ми зробили правильно? — нарешті запитав Вадим.

Демид подивився на брата довго, серйозно.

— Вони хотіли викрасти Олену. Катувати її. Убити тебе. У нас не було вибору.

— Але я вбив його, — Вадим стиснув чашку. — Валеру. Просто вистрілив. І нічого не відчув. Що це робить зі мною?

— Це робить тебе людиною, яка захищає тих, кого любить, — Демид поклав руку на його плече. — Ти не монстр. Ти зробив те, що треба було. І якби не зробив, ми обидва зараз були б мертві.

Вадим кивнув, але порожнеча всередині не зникла.

— Як ти справляєшся? — запитав він. — Ти теж вбивав. У минулому. Як ти живеш з цим?

Демид зітхнув, сів за стіл.

— Важко, — чесно відповів він. — Перші місяці після того, як вперше... після того, як я захищав Емілію від тих покидьків, я не міг спати. Бачив їхні обличчя. Чув їхні крики. Але з часом розумієш — або ти, або вони. І якщо ти обираєш захистити тих, кого любиш, то це не гріх. Це вибір.

— А совість?

— Совість завжди буде, — Демид подивився на брата. — Але з нею можна жити. Особливо коли знаєш, що інакше не міг. Ти не садист. Ти не вбиваєш заради задоволення. Ти захищав. І це різниця.

Вадим хотів повірити. Хотів відчути, що це правда.

— Олена... — він почав, але не закінчив.

— Вона психологиня, — Демид усміхнувся трохи. — Вона розуміє. І допоможе тобі. Не соромся розповісти їй.

— Я не хочу її обтяжувати своїм...

— Вона тебе любить, — перебив Демид. — А любов — це не тільки гарні моменти. Це ще й підтримка у важкі часи. Дозволь їй бути поруч. Дозволь їй допомогти.

Вадим кивнув. Брат був правий.

Вони сиділи мовчки ще кілька хвилин, допиваючи каву, коли почулися кроки на сходах.

Олена спустилася, побачила Вадима, одразу підійшла, обійняла його.

— Чому не розбудив? — прошепотіла вона. — Я прокинулася, а тебе не було.

— Не хотів турбувати, — він притиснув її до себе.

Вона відсунулася, подивилася йому в очі — і зрозуміла.

— Кошмар?

Він кивнув.

— Ходімо, — вона взяла його за руку. — Поговоримо.

Демид кивнув їм, залишаючи наодинці. Олена повела Вадима у вітальню, вони сіли на диван, вона притиснулася до нього, тримаючи за руку.

— Розкажи, — тихо сказала вона. — Що тебе мучить?

Вадим зітхнув, намагаючись знайти слова.

— Я вбив людину, — нарешті сказав він. — Учора. Валеру. Просто вистрілив. І тепер бачу його обличчя кожного разу, коли закриваю очі.

Олена слухала, не перебиваючи.

— І найгірше, — продовжив він, — я не відчуваю жалю. Тільки порожнечу. Що це робить зі мною? Я стаю тим, ким був у в'язниці? Жорстоким? Байдужим?

— Ні, — вона міцно стиснула його руку. — Ти не стаєш таким. Те, що ти не відчуваєш жалю, не означає, що ти байдужий. Це означає, що твій розум захищає тебе від травми. Це нормальна реакція після такої ситуації.

— Нормальна?

— Так, — вона подивилася йому в очі. — Ти був у ситуації виживання. Твій мозок переключився у режим захисту. Ти зробив те, що мав зробити, щоб вижити. І зараз твоя психіка обробляє це. Порожнеча — це її спосіб захистити тебе від емоційного перевантаження.

Вадим слухав, намагаючись зрозуміти.

— Але я вбив його, — повторив він. — Це факт.

— Так, — вона кивнула. — І це буде з тобою назавжди. Але це не визначає тебе. Ти не вбивця. Ти людина, яка захищала тих, кого любить. Це дві різні речі.

— Демид сказав те саме.

— Бо це правда, — вона поцілувала його руку. — Вадим, у тебе буде ПТСР. Кошмари, флешбеки, можливо, панічні атаки. Але ми пройдемо через це разом. Я допоможу тобі. Я поруч.

Він подивився на неї — на цю сильну, розумну, прекрасну жінку, яка не втекла від нього після всього, що сталося. Яка залишилася. Яка любила його, навіть коли він сам себе не любив.

— Дякую, — прошепотів він. — За те, що ти є.

Вона поцілувала його — ніжно, повільно.

— Завжди, — прошепотіла вона. — Я завжди буду.

Вони сиділи разом, переплетені, черпаючи силу одне в одному.

***

Пізніше того ж дня, о другій годині, до будинку Демида приїхав детектив Олексій. Привіз новини.

Вони сиділи у кабінеті Демида — четверо: Вадим, Олена, Демид, Емілія. Олексій стояв, тримаючи папку з документами.

— Слідство завершено, — сказав він. — Експертиза підтвердила: стріляли спочатку вони. Ви діяли у самообороні. Шрам дав свідчення — розповів про план Сергія, про викрадення, про катування. Паша і Льоха теж розмовляли — підтвердили все.

— І що це означає для нас? — запитав Демид.

— Означає, що ви чисті, — Олексій посміхнувся. — Немає звинувачень. Офіційно — самооборона. Справа закрита.