Розділ 9. Фінальна битва

П'ятниця. Шоста година вечора.

Вадим і Демид стояли біля складу на Троєщині, ховаючись у тінях сусідньої будівлі. Оглядали територію, вивчали кожен вхід, кожне вікно, кожну можливість для атаки чи втечі.

Склад був старий, двоповерховий, з металевими воротами і розбитими вікнами на другому поверсі. Ідеальне місце для злочинів — віддалене, без свідків, без камер.

— Вони приїдуть о сьомій, — тихо сказав Демид, перевіряючи пістолет. — У нас година, щоб підготуватися.

— Як заходимо? — Вадим оглядав будівлю, обдумуючи варіанти.

— Через задні двері. Там замок зламаний, я перевіряв учора. Піднімемося на другий поверх, знайдемо позицію з оглядом на головний зал. Почекаємо, поки всі зберуться. А потім...

— А потім виходимо, — закінчив Вадим. — Зброя наготові. Наказуємо здатися. Якщо опираються — стріляємо.

Демид кивнув.

— Олексій з поліцією чекатиме за два квартали. Після моєї команди приїдуть за п'ять хвилин. Достатньо часу, щоб ми справилися.

— Або щоб нас убили, — Вадим подивився на брата. — Якщо щось піде не так...

— Нічого не піде не так, — Демид поклав руку на його плече. — Ми разом. Як завжди. Виживемо разом.

Вадим усміхнувся — невеселою, але рішучою усмішкою.

— Тоді ходімо.

Вони перебігли дорогу, пробралися до задньої частини складу. Двері справді була зламана — Демид відчинив її безшумно, зазирнув всередину.

Темрява. Тиша. Порожньо.

Вони увійшли обережно, пістолети наготові. Перший поверх — великий зал, старі ящики, ржаві стелажі, пил і павутиння. Сходи у дальньому кутку, що вели нагору.

Піднялися повільно, прислухаючись до кожного звуку. Другий поверх — коридор з кількома кімнатами і широким балконом, що виходив на головний зал.

Ідеальна позиція.

Демид кивнув на кімнату ліворуч — там було вікно з оглядом на вхідні ворота і частину залу. Вадим зайняв позицію праворуч — звідти він бачив сходи та протилежний кут.

Тепер тільки чекати.

Час тягнувся болісно повільно. Шість тридцять. Шість сорок п'ять. Шість п'ятдесят.

О шостій п'ятдесят дев'ять почулися звуки — машина під'їхала, двигун заглух, двері відчинилися.

Вадим затамував подих, зазирнув крізь щілину. Троє чоловіків увійшли через головні ворота — один високий і худий, з шрамом на щоці, другий присадкуватий і лисий, третій середнього зросту з бритою головою.

Валера Косий, Паша Бритва, Льоха Глухий.

Вони озирнулися, перевіряючи простір, потім розташувалися біля старого столу у центрі залу. Дістали зброю — пістолети, одна рушниця, ножі.

— Де Шрам? — запитав Валера, дивлячись на годинник. — Вже сьома. Мав бути тут.

— Може, застряг у пробці, — Паша закурив, сів на ящик. — Почекаємо п'ять хвилин.

— Не подобається мені це, — пробурчав Льоха. — Занадто легко все. Психологиня одна, охорони мало, Шрам знає розклад... Якось надто ідеально.

— Сергій платить, — Валера пожав плечима. — І добре платить. Що ще потрібно?

— Мені не байдуже, скільки він платить, якщо ми сядемо через це, — Льоха перевірив пістолет. — Або того гірше.

Тиша. Троє чоловіків чекали, курили, перевіряли зброю.

О сьомій шість приїхала ще одна машина. Вийшов четвертий чоловік — молодий, нервовий, з татуюванням на шиї.

— Це хто? — тихо запитав Вадим у мікрофон.

— Новий, — відповів Демид. — Мабуть, заміна для того, хто злякався.

Четвертий приєднався до групи, привітався кивком.

— Я Семен. Сергій сказав приїхати. Допоможу з викраденням.

— Добре, — Валера кивнув. — Тепер нас четверо. Достатньо, щоб справитися. Але де Шрам?

Вони чекали ще десять хвилин. Шрам не з'явився. Валера дістав телефон, набрав номер.

— Не відповідає, — пробурчав він. — Чортів виродок. Може, здався поліції?

— Або втік з грошима, — припустив Паша. — Не перший раз таке.

— Тоді їдемо без нього, — вирішив Валера. — Час не чекає. Психологиня має бути одна о восьмій. Виїжджаємо о пів на восьму, прибуваємо точно вчасно.

Троє кивнули, готуючись йти.

Вадим подивився на Демида — той кивнув. Час.

Вони вийшли з укриття одночасно, спустилися сходами швидко і безшумно. Зайняли позиції біля входу у зал — пістолети наставлені, готові стріляти.

— Руки вгору! — різко наказав Демид, входячи у зал. — Поліція! Кидайте зброю!

Четверо бандитів підстрибнули, схопилися за пістолети.

— Кидайте зброю, або стріляю! — повторив Демид, йдучи вперед.

Валера подивився на них, оцінюючи. Двоє проти чотирьох. Шанси непогані.

— Вони не поліція, — тихо сказав він іншим. — Поліція приїжджає з підтримкою, з сиренами. Це хтось інший.

Паша зрозумів першим.

— Це він. Це колишній. Вадим.

Вадим відчув, як адреналін вибухнув у крові. Вони знали. І не збиралися здаватися.

— Остання можливість, — холодно сказав він. — Кидайте зброю, або...

Валера вистрілив першим.

Куля прошуршала повз Вадима, влучила у стіну. Він кинувся за ящик, відповів вогнем. Демид теж стріляв, влучив Паші в плече — той закричав, упав.

Льоха і Семен розбіглися по сторонах, стріляючи. Куля впритул пролетіла біля голови Демида — він присів, перекотився, вистрілив ще раз. Влучив Льосі в ногу — той впав, кричучи від болю.

Тепер двоє проти двох. Валера і Семен. Обидва озброєні, обидва досвідчені.

Валера перезарядив, вистрілив у напрямку Вадима. Той відповів, але промахнувся. Семен рухався швидко, звабно, намагаючись зайти збоку.

— Демид! — крикнув Вадим. — Праворуч!

Демид обернувся, вистрілив. Куля влучила Семену в руку — той впустив пістолет, закричав. Але не здався. Схопив ніж, кинувся на Демида з шаленою злістю.

Демид відбив удар, вдарив руків'ям пістолета по обличчю. Семен упав, але підвівся знову, кидаючись знову з ножем.

Вадим не бачив, що сталося далі. Валера стріляв у нього, і йому довелося сховатися за стелажем. Куля за кулею — металевий дзвін, іскри, небезпека.

Він вичікав момент, коли Валера почав перезаряджати. Вистрибнув, вистрілив тричі підряд.