Розділ 8. Допит

 Розділ 8. Допит

Демид знайшов Шрама за два дні. Використав старі зв'язки, хабарі, погрози. Виявилося, що Андрій Кравець, він же Шрам, ховався у напівзруйнованому будинку на околиці — старий промисловий район, покинутий роками.

Ідеальне місце для того, що вони планували.

У четвер увечері, о десятій, Демид і Вадим їхали туди — без Олени, без Емілії, без свідків. Тільки вони двоє, пістолети, і рішучість зробити те, що треба.

— Ти впевнений? — запитав Демид, ведучи машину темними вулицями. — Що готовий до цього?

Вадим перевіряв пістолет — патрони на місці, запобіжник знятий. Руки не тремтіли. Розум був холодним, зосередженим.

— Так, — коротко відповів він. — Готовий.

— Це не в'язниця, — продовжив Демид. — Там були правила, хоч і жорстокі. Тут правил немає. Ми переступаємо закон. Викрадення. Можливо, тортури. Якщо щось піде не так...

— Нічого не піде не так, — Вадим подивився на брата. — Ми робимо те, що треба. Дізнаємося все. І потім вирішимо, що з ним робити.

Демид кивнув. Він теж був готовий. Заради брата. Заради Олени, яка тепер жила під його дахом, під його захистом. Заради того, щоб зупинити це божевілля.

Вони під'їхали до покинутого будинку о пів на одинадцяту. Загасили фари, припаркувалися за кілька кварталів. Йшли пішки, тримаючись тіней.

Будинок був п'ятиповерховий, старий цегляний, вікна повибивані, двері напіввідчинені. Ідеальне притулище для тих, хто ховається.

— Третій поверх, — прошепотів Демид. — Кімната номер тридцять сім. Мій інформатор каже, він там один. Але будь готовий до несподіванок.

Вони увійшли обережно, пістолети наготові. Сходами вгору — повільно, безшумно. Кожен звук відлунював у порожнечі будинку.

Третій поверх. Коридор темний, холодний. Двері тридцять сім — напівзруйнована, зі щілиною, крізь яку проникало світло свічки.

Демид кивнув. Раз. Два. Три.

Вони вдарили у двері одночасно, влетіли всередину.

Шрам сидів на матраці, їв щось з консервної банки. Побачивши їх, кинувся до ножа, що лежав поруч.

Вадим був швидшим. Один удар ногою — ніж відлетів. Другий — Шрам упав на підлогу. Вадим присів на нього, притиснув пістолет до скроні.

— Рухнешся — вб'ю, — холодно сказав він.

Шрам завмер, дихаючи важко. Очі бігали між двома братами.

— Хто ви? Що вам треба?

— Відповіді, — Демид зачинив двері, поставив стілець. — І ти їх даси. Добровільно або ні.

Вадим підвів Шрама, кинув на стілець. Демид швидко зв'язав його руки за спиною мотузкою, що принесли з собою. Ноги теж. Тепер він не міг втекти.

Шрам дивився на них, і страх повільно замінював первісну агресію.

— Слухайте, я нічого не зробив...

— Брехня, — Вадим присів перед ним, дивлячись прямо в очі. — Ти стежив за жінкою. Моєю жінкою. Лякав її. Приходив до її квартири з озброєною бандою.

— Я... я просто виконував роботу, — Шрам спробував виправдатися. — Мені заплатили. Я не знав...

— Хто заплатив? — різко перебив Демид.

— Сергій. Петренко. Він у в'язниці, але передав через свого адвоката. Гроші, інструкції...

— Які інструкції? — Вадим взяв ніж, що відлетів раніше, повільно обертав у руках. — Що саме ти мав зробити?

Шрам сковтнув, дивлячись на ніж.

— Стежити. Лякати. А потім... потім забрати її. Привезти у певне місце. Там інші мали...

Він не закінчив. Вадим схопив його за горло, стиснув.

— Що мали зробити? — голос був тихим, але смертельно небезпечним.

— Не знаю точно, — Шрам хрипів. — Сергій не говорив деталей. Просто сказав — забрати її. Використати, щоб дістатися до тебе. Змусити тебе страждати, як він страждає.

Вадим відпустив, Шрам закашлявся, ловлячи повітря.

— Скільки вас? — запитав Демид. — Крім тебе.

— Четверо. Плюс я — п'ятеро. Але один уже злякався, пішов. Тепер четверо.

— Імена. Адреси.

— Не знаю адрес. Вони теж ховаються. Але імена... Валера Косий, Паша Бритва, Льоха Глухий. Всі колишні зеки. Всі працювали з Сергієм раніше.

Демид записував у блокнот. Вадим продовжував дивитися на Шрама, обдумуючи.

— Де ви мали віддати її? Після викрадення?

— Старий склад на Троєщині. Там база. Сергій орендував через підставну фірму. Там обладнання, їжа, зброя. План був — утримувати її там, поки ти не прийдеш.

— Пастка, — зрозумів Вадим. — Заманити мене туди.

— Так, — Шрам кивнув. — А потім... потім Сергій хотів, щоб ви обоє... щоб ви заплатили. Він говорив про катування. Про помсту. Він божевільний. Одержимий.

Тиша запанувала важка. Вадим встав, відійшов до вікна, дивлячись на темне місто. Руки тремтіли — не від страху, від люті.

Сергій планував не просто викрасти Олену. Планував катувати її. Використати, щоб заманити Вадима. А потім убити обох.

Демид підійшов до брата, поклав руку на плече.

— Ми зупинимо їх, — тихо сказав він. — Тепер ми знаємо план. Знаємо імена. Знаємо місце. Можемо діяти першими.

— Як? — Вадим обернувся. — Поліція? Вони затримають цих типів, але скільки часу це займе? А Сергій просто найме нових.

— Тоді не поліція, — Демид подивився на Шрама. — Тоді ми робимо по-іншому.

Вадим зрозумів. Підійшов до Шрама, присів знову.

— У тебе є вибір, — сказав він холодно. — Один. Ти телефонуєш своїм спільникам. Кажеш, що знайшов жінку. Що завтра увечері викрадаєш. Приводиш їх усіх на склад. Ми будемо чекати. Впіймаємо всіх одразу.

— А якщо я відмовлюсь? — Шрам спробував виглядати сміливим, але голос тремтів.

Вадим приставив ніж до його горла — не різко, просто торкаючись шкіри.

— Якщо відмовишся, — прошепотів він, — я зроблю з тобою те, що ти планував зробити з нею. Повільно. Болісно. І ніхто не почує твої крики тут.

У очах Шрама з'явився справжній страх. Він бачив, що Вадим не блефує. Бачив у його очах готовність виконати погрозу.

— Добре, — хрипко сказав Шрам. — Добре. Я зроблю. Зателефоную їм.

— Розумний вибір, — Вадим прибрав ніж. — Але якщо спробуєш попередити їх, якщо скажеш щось не те, якщо хоч натякнеш, що ми тут... — він не закінчив, просто подивився так, що Шрам зрозумів.