Розділ 7. Полювання на неї

Олена відчула це у вівторок. Несподіване, холодне відчуття чужого погляду, що пронизує наскрізь. Вона виходила з центру після останньої сесії дня, о шостій вечора. Вже смеркалося, вулиці були напівпорожні.

І тоді вона це побачила.

Машина. Темна, тонована, припаркована через дорогу. Двигун працював, пара йшла з вихлопної труби. Хтось всередині.

Олена зупинилася, нібито шукаючи щось у сумці, але насправді спостерігала краєм ока. Машина не рухалася. Просто стояла. Чекала.

Параноя? Можливо. Але після попередження Вадима вона була насторожі.

Вона пішла у протилежний бік від свого звичного маршруту — довшим шляхом, через людніші вулиці. Озирнулася через плече.

Машина рушила. Повільно. Тримаючи дистанцію.

Серце калатало швидше. Вона прискорила крок, звернула за ріг. Машина теж повернула.

Це не параноя. Це реальність.

Олена дістала телефон тремтячими руками, набрала Вадима. Відповів після другого гудка.

— Олено? Що сталося?

— За мною їдуть, — прошепотіла вона, намагаючись не панікувати. — Машина. Темна. Вона їде за мною від центру.

— Де ти зараз? — його голос миттєво став жорстким, контрольованим.

— Шевченківський район, біля метро. Йду до людних місць.

— Правильно. Іди до метро, спустися вниз. Там камери, охорона, люди. Не заходь у транспорт, просто будь там. Я буду за двадцять хвилин.

— Вадим, я боюся, — голос зірвався.

— Я знаю, любов моя, — він говорив м'яко, але твердо. — Але ти сильна. Йди до метро. Не озирайся. Не показуй страху. Я вже їду.

— Добре, — вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Добре.

Вона прискорила крок, майже побігла до входу в метро. Людей було багато — вечірня година пік. Вона спустилася ескалатором, озирнулася.

Машина зупинилася біля входу. Двері відчинилися. Чоловік вийшов — худий, зі шрамом на щоці, холодні очі. Він дивився прямо на неї.

І усміхався.

Олена майже побігла до платформи, загубившись у натовпі. Серце калатало так, що важко дихати. Руки тремтіли так сильно, що ледь утримувала телефон.

Вона озирнулася. Чоловік іде за нею. Повільно, невідступно. Не поспішає. Знає, що вона у пастці.

Олена підійшла до охоронця метро — молодого хлопця у формі.

— Вибачте, — тихо сказала вона, намагаючись не тремтіти. — За мною стежить чоловік. Там. — Вона вказала.

Охоронець подивився, побачив постать зі шрамом. Нахмурився.

— Ви впевнені?

— Так. Він йшов за мною від центру. Я боюся.

Охоронець кивнув, підійшов до чоловіка.

— Пане, документи, будь ласка.

Чоловік зі шрамом зупинився, усміхнувся неприємно.

— Я нічого не порушую. Просто йду.

— За цією жінкою? — охоронець вказав на Олену.

— Не знаю, про що ви. Просто випадковість.

— Тоді пройдіть зі мною. З'ясуємо.

Чоловік подивився на Олену — довгим, обіцяючим поглядом. Потім повернувся і пішов до виходу. Швидко. Зник у натовпі.

Охоронець повернувся до Олени.

— Він пішов. Але якщо побачите знову — дзвоніть у поліцію одразу.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Вона сіла на лавку на платформі, тремтячи всім тілом. Люди проходили повз, зайняті своїми справами, не помічаючи її. Вона дивилася на вхід, боячись, що чоловік повернеться.

П'ятнадцять хвилин пройшли, як вічність. Нарешті телефон задзвонив.

— Я біля входу в метро, — сказав Вадим. — Виходь. Я тут.

Вона підвелася, пішла до виходу на тремтячих ногах. Піднялася ескалатором, вийшла на вулицю.

Вадим стояв біля колони, широкоплечий, загрозливий у своїй чорній куртці. Побачив її, одразу підійшов, обійняв міцно.

— Ти в порядку? — прошепотів він у її волосся.

— Зараз так, — вона притулилася до нього, відчуваючи, як тремтіння поступово відпускає. — Він був там. Йшов за мною всередину. Але охоронець... він допоміг.

— Опиши його.

— Худий. Шрам на щоці. Холодні очі. Усміхався... так неприємно.

Вадим стиснув її міцніше, відчуваючи, як лють закипає всередині. Цей виродок наближався до неї. Лякав її. Торкався її простору.

— Демид їде сюди, — сказав він. — Ми відвеземо тебе додому. А потім... потім ми вирішимо, що робити.

— Я не можу додому, — прошепотіла вона. — Якщо вони знають, де я працюю, знають і де живу. Я не можу там бути одна.

Він відступив, подивився їй в очі.

— Тоді поїдеш до нас. До Демида. Там безпечно. Там ти будеш під охороною.

— Але...

— Ніяких «але», — твердо сказав він. — Твоє життя важливіше за будь-які незручності. Ти їдеш з нами. Зараз.

Чорна машина Демида під'їхала. Він вийшов, підійшов до них. Обличчя суворе, очі холодні.

— Розповідайте, — коротко сказав він.

Олена розповіла все — від машини біля центру до чоловіка зі шрамом у метро. Демид слухав уважно, кивнув.

— Я знаю цього типа, — сказав він. — Бачив у файлах, коли перевіряв людей Сергія. Кличка Шрам, справжнє ім'я Андрій Кравець. Колишній зек, працює на різних, хто платить. Небезпечний, але не розумний.

— Що він хоче? — запитала Олена.

— Налякати. Або викрасти. Залежить від наказу. — Демид подивився на брата. — Сергій грає через нього. Намагається дістатися до вас обох.

— Тоді ми забираємо Олену з вулиць, — рішуче сказав Вадим. — До твого будинку. Там вона буде у безпеці.

Демид кивнув.

— Згоден. Але спочатку їдемо до її квартири. Забираємо речі. Документи. Все необхідне. І швидко. Якщо вони стежать, можуть чекати там.

Вони сіли в машину — Олена між братами, відчуваючи себе у безпеці вперше за останню годину. Демид вів швидко, але обережно, постійно перевіряючи дзеркала.

— Ніхто не слідує, — сказав він через десять хвилин. — Схоже, у метро відступили.

Вони під'їхали до будинку Олени. Демид припаркувався біля входу, вийшов першим, оглянув вулицю. Вадим вийшов разом з Оленою, тримаючи її за руку.

— Швидко, — сказав Демид. — П'ятнадцять хвилин максимум. Беріть тільки найнеобхідніше.

Вони піднялися на четвертий поверх. Олена відчинила двері, увійшли всередині. Квартира виглядала нормально — нічого не зрушено.