Розділ 6. Тіні, що стежать

Тиждень пройшов повільно, нудно, болісно. Вадим працював у нічному клубі, розганяв п'яних, стояв на вході з байдужим обличчям, поки всередині кипіла туга. Кожна ніч тягнулася, як вічність. Кожен ранок він прокидався з думками про Олену.

Вони писалися щодня — короткі повідомлення, підтримка, слова любові. Але це не замінювало дотиків, поцілунків, її присутності поруч.

"Ще два місяці і три тижні", — написала вона у середу.

"Я відраховую години", — відповів він.

"Я теж. Сумую за тобою."

"Коли зможемо зустрітися?"

Довга пауза. Потім:

"Субота? Увечері? У мене?"

"Ризиковано..."

"Знаю. Але я не витримую більше. Хочу бачити тебе. Торкатися. Переконатися, що ти справжній."

Його серце стиснулося.

"Добре. Субота. Буду обережний. Переконаюся, що ніхто не стежить."

"Дякую. Люблю тебе."

"Я теж. До суботи."

Але те, що Вадим не знав — хтось справді стежив. І субота була саме тим, на що вони чекали.

***

Четвер увечері, після роботи, Вадим йшов додому звичним маршрутом. Вулиці були порожніші, ніж зазвичай — пізно, холодно, більшість людей вже вдома. Він ішов, заглиблений у думки про суботу, про те, як побачить Олену.

І раптом відчув це. Стародавній інстинкт, набутий у в'язниці. Відчуття чужого погляду на потилиці.

Він не обернувся одразу. Продовжував йти, але всі нерви напружилися. Прислухався до кроків позаду. Були. Рівні, на однаковій відстані.

Хтось іде за ним.

Вадим звернув на бічну вулицю — менш людну, темнішу. Кроки позаду повторили маневр. Не випадковість.

Серце калатало швидше, але він не показував тривоги. Зупинився біля вітрини магазину, робив вигляд, що щось розглядає. У відбитті скла побачив постать — чоловік, худий, у темній куртці, капюшон прикриває обличчя. Стоїть за двадцять метрів, теж удає, що щось дивиться.

Аматор. Професіонал би не був таким очевидним.

Але це не робило ситуацію менш небезпечною.

Вадим різко повернувся, пішов прямо до постаті. Чоловік злякано відступив, почав швидко йти у зворотний бік.

— Стій! — крикнув Вадим, переходячи на біг.

Чоловік побіг. Вадим помчав за ним, довгі ноги та в'язничні тренування давали перевагу. Він наздоганяв, майже схопив за куртку — але постать різко звернула у провулок, перестрибнула через паркан, зникла.

Вадим зупинився, важко дихаючи, дивлячись на місце, де чоловік зник. Міг би перелізти за ним, але який сенс? Він уже втік.

Але головне — підтвердилося. За ним стежили. Не параноя. Реальність.

Він дістав телефон, набрав Демида.

— Вадим? — брат відповів після другого гудка. — Що сталося?

— За мною стежили, — коротко сказав він, озираючись. — Щойно. Чоловік ішов за мною, я його помітив. Він втік.

Демид матюкнувся.

— Опиши.

— Худий, темна куртка, капюшон. Не професіонал. Аматор. Але відверто стежив.

— Де ти зараз?

— Прорізна, біля Бессарабки.

— Залишайся там. Я буду за десять хвилин. Не йди додому. Можуть чекати там.

— Добре.

Вони відключилися. Вадим пішов до ближчого бару — людного, освітленого. Замовив пиво, сів біля вікна, звідки бачив вулицю. Рука несвідомо торкалася кишені, де був ніж — маленький, складний, завжди при собі. Звичка в'язниці.

Дев'ять хвилин. Чорна машина Демида під'їхала. Вадим вийшов, сів на пасажирське сидіння.

— Розкажи все, — сказав Демид, уважно дивлячись на брата.

Вадим розповів детально — коли помітив, як перевірив, що сталося. Демид слухав, обличчя ставало дедалі суворішим.

— Це люди Сергія, — нарешті сказав він. — Він у в'язниці, але має зв'язки. Боржники, партнери, хтось, кому він заплатив або погрожує.

— Чого вони хочуть?

— Помсти. Інформації. Або обох. — Демид завів машину. — Їдемо до тебе. Перевіримо квартиру. Потім вирішимо, що робити.

Вони їхали мовчки. Вадим дивився у вікно, думаючи про Олену. Якщо за ним стежать — можуть стежити і за нею. Треба попередити.

Він написав їй:

"За мною стежили сьогодні. Хтось іде за мною. Будь обережна. Озирайся. Якщо щось підозріле — дзвони одразу."

Відповідь прийшла через хвилину:

"Боже. Ти в порядку?"

"Так. З Демидом. Перевіряємо квартиру. Але тобі треба бути обережною."

"Я буду. Обіцяю. Субота відміняється?"

Він не хотів. Так відчайдушно хотів її побачити. Але розумів — це занадто ризиковано.

"Поки що відкладемо. Поки не з'ясуємо, хто і чого хочуть."

"Добре. Головне — будь у безпеці."

"Ти теж. Люблю тебе."

"Я теж."

Вони під'їхали до його будинку. Піднялися сходами тихо, обережно. Демид йшов першим, Вадим — за ним. Біля дверей квартири зупинилися, прислухалися. Тиша.

Демид кивнув. Вадим відчинив двері ключем — повільно, безшумно. Зайшли.

Квартира виглядала нормально. Нічого не зрушено, не розкидано. Але Вадим одразу відчув — щось не так.

— Тут хтось був, — тихо сказав він.

— Звідки знаєш?

— Запах. Чужий запах. І... — він підійшов до столу. — Книга. Вона лежала там. Тепер тут.

Демид уважно огляділа приміщення. Підійшов до вікна, глянув на вулицю. Нічого підозрілого.

— Вони шукали щось, — сказав він. — Інформацію. Можливо, про Олену. Адресу, номер, щось, що можна використати.

Вадим відчув холод у животі.

— У мене немає нічого письмового. Тільки телефон. І він завжди при мені.

— Добре. Але вони знають, де ти живеш. Це небезпечно. — Демид повернувся до брата. — Ти не можеш тут залишатися. Принаймні поки ми не з'ясуємо, хто вони і що хочуть.

— Куди я маю йти?

— До мене. У мене і Емілії є гостьова кімната. Поживеш там, поки не розберемося.

Вадим завагався. До Демида. До Емілії. У їхній будинок. Де вони щасливі. Де він буде третім зайвим, нагадуванням про минуле.

— Не знаю...

— Вадим, — твердо сказав Демид. — Я не питаю. Я кажу. Ти їдеш зі мною. Зараз. Бери речі.

Брат був правий. Залишатися тут — ризик. Не тільки для нього. Якщо ці люди знають про Олену, можуть використати його, щоб дістатися до неї.