Розділ 5. Спогади і тіні

Понеділок настав дощовим і похмурим. Вадим прокинувся рано, як завжди, але цього разу не від звички, а від тривоги. Сьогодні він офіційно завершить терапію з Оленою. Останній крок до того, щоб вони могли бути разом без порушень.

Але чомусь це відчувалося, як прощання.

Він встав, підійшов до вікна. Дощ барабанив по склу, сірий ранок обіцяв бути довгим. Він запалив цигарку — перша за день, ритуал, що допомагав зібрати думки.

Телефон завібрував. Олена.

"Готовий до сьогодні?"

Він усміхнувся, набираючи відповідь.

"Так. Хоча не хочу. Буду сумувати за нашими сесіями."

"Я теж. Але це треба. Для нас."

"Знаю. Побачимося о десятій."

"До зустрічі. Люблю тебе."

"Я теж."

Він поклав телефон, докурив, роздумуючи про майбутнє. Три місяці. Дев'яносто днів, коли вони будуть бачитися рідко, обережно, ховаючись. Але потім... потім свобода.

Він пішов до ванної, став під душ. Гаряча вода змивала залишки сну, але не тривогу. Щось неправильне висіло в повітрі. Відчуття, що він знав з в'язниці — коли біда наближається, але ще не видно.

Параноя? Можливо. Але параноя тримала його живим два роки за ґратами.

Він одягнувся, вийшов з дому раніше, ніж треба. Йшов до центру окружним шляхом, спостерігаючи, чи ніхто не стежить. Вулиці були звичайні — люди поспішали на роботу, машини їхали, життя текло.

Але відчуття не зникало.

Він зайшов до центру о без десяти десята. Піднявся на другий поверх. Біля кабінету 203 ще нікого не було — він прийшов першим.

Двері відчинилися зсередини. Олена. Вона усміхнулася, побачивши його, але усмішка була сумною.

— Привіт, — тихо сказала вона.

— Привіт, — він увійшов, зачинивши за собою двері.

Вони стояли, дивлячись одне на одного, не знаючи, що сказати. Так багато хотілося сказати, але не тут. Не зараз.

— Після сесії, — нарешті промовила вона. — Залишся. Офіційно оформимо завершення терапії. Підпишеш папери.

— Добре, — він хотів торкнутися її, обійняти, поцілувати. Але стримався. Ще рано. Інші учасники можуть увійти будь-якої миті.

Ніби за сигналом, двері відчинилися. Учасники почали збиратися. Сесія розпочалася — остання для Вадима.

Він сидів, намагаючись зосередитися на словах, але думки блукали. Дивився на Олену — як вона веде групу, як говорить, як рухається. Запам'ятовував кожну деталь, бо наступні три місяці бачити її буде рідко.

Сесія тривала годину. Наприкінці Олена звернулася до нього.

— Вадим, ви хотіли щось сказати перед тим, як завершити участь у групі?

Всі обернулися до нього. Він повільно встав, дивлячись на кожного.

— Так, — почав він, голос був твердим. — Я хочу подякувати. Цій групі. Олені Сергіївні. За допомогу. За розуміння. Коли я прийшов сюди місяць тому, я був... зламаний. Не вірив, що можу бути кимось іншим, крім того, ким мене зробила в'язниця. Але тут... — він подивився на Олену, і їхні погляди зустрілися. — Тут я зрозумів, що можу змінитися. Що минуле не визначає майбутнє. Дякую.

Група заплескала — тихо, але щиро. Олена усміхалася, і він бачив сльози в її очах, які вона намагалася приховати.

— Дякую, Вадим, — сказала вона професійно. — Ви пройшли довгий шлях. Бажаю успіхів у подальшому житті.

Учасники поступово розходилися. Коли останній вийшов, двері зачинилися, і вони залишилися наодинці.

Тиша запанувала важка, наповнена недосказаним.

Олена підійшла до столу, дістала папери.

— Завершення терапії, — тихо сказала вона. — Підпиши тут. І тут.

Вадим підійшов, взяв ручку. Його рука торкнулася її, коли брав папір. Електрика пройшла між ними, як завжди.

Він підписав швидко, поклав ручку.

— Все, — тихо сказав він. — Офіційно я більше не твій клієнт.

— Ні, — вона підняла очі на нього. — Тепер ти просто... Вадим.

— А ти — просто Олена, — він ступив ближче.

— Так, — вона не відступила.

Вони стояли так, на відстані дихання, борючись зі спокусою.

— Три місяці, — прошепотів він. — Я буду відраховувати дні.

— Я теж, — її рука піднялася, торкнулася його грудей, над серцем. — Будь обережний. Прошу.

— Обіцяю, — він накрив її руку своєю. — І ти теж. Сергій у в'язниці, але...

— Я знаю, — вона кивнула. — Демид попередив. Можуть бути спроби помсти.

— Якщо щось здасться підозрілим — дзвони одразу. Мені або Демиду.

— Добре.

Вони не могли більше стримуватися. Він нахилився, поцілував її — швидко, відчайдушно, як прощання.

— Я люблю тебе, — прошепотів він на її губах.

— Я теж, — сльози текли по її щоках. — Так сильно.

Він змусив себе відступити, перш ніж втратив контроль.

— До зустрічі, Олено. Скоро.

— До зустрічі, Вадим.

Він пішов, не озираючись. Знав — якщо обернеться, не зможе піти.

Спустився сходами, вийшов на вулицю. Дощ посилився, холодні краплі били по обличчю. Він йшов, не звертаючи уваги, заглиблений у думки.

Офіційно вони розділені. Це правильно. Безпечно.

Але чому тоді відчувається, як втрата?

***

Він дійшов до свого району, зупинився біля маленької кав'ярні. Заходив сюди іноді — тихе місце, мало людей. Замовив каву, сів біля вікна, дивлячись на дощ.

І раптом спогад накрив хвилею. Неочікуваний, яскравий, болючий.

Три роки тому. Та ніч, коли він вперше побачив Емілію.

***

**Флешбек**

*Вадим стояв біля входу до будинку Демида, чекаючи, коли брат відчинить. Вони домовилися про зустріч — щось про спільний проект, деталі він уже не пам'ятав. Просто брат попросив приїхати.*

*Двері відчинилися. Демид стояв на порозі, за ним — світло, тепло, звуки музики.*

*— Заходь, — усміхнувся брат. — Вчасно. Щойно приготував вечерю.*

*Вадим увійшов, скидаючи куртку. І зупинився.*

*У вітальні, біля каміну, стояла дівчина. Молода, років двадцяти, з темним волоссям і великими очима. Вона обернулася, почувши його входження, і усміхнулася — несміливо, тепло.*

*Час зупинився.*

*Вадим не вірив у любов з першого погляду. Вважав це романтичною дурницею. Але у ту мить, коли їхні погляди зустрілися, щось клацнуло всередині. Ніби світ перевернувся.*