Розділ 4. Перед бурею

Понеділок почався з дощу. Важкого, холодного, що барабанив по вікнах і перетворював місто на сіру розмиту пляму. Вадим стояв на балконі своєї квартири, курив, дивлячись на вулицю внизу. Люди бігли з парасольками, машини їхали обережно, світ жив своїм звичним життям.

А він чекав п'ятниці. Чотири дні. Чотири довгих дні, коли кожна секунда тяглася, як година.

Телефон задзвенів. Демид.

— Так? — відповів Вадим, затягуючись останній раз і загашуючи цигарку.

— Знайшов щось, — голос брата був задоволеним. — Про твого Сергія.

Вадим миттєво напружився, увійшов до кімнати, зачинив балконні двері.

— Що саме?

— По-перше, він у боргах. Серйозних. Близько трьохсот тисяч гривень. Кредити, мікрофінанси, приватні позики. — Демид зробив паузу. — Деякі від не дуже приємних людей.

— Тому п'ятдесят тисяч, — Вадим почав розуміти. — Це не жадібність. Це відчай.

— Саме так. По-друге, у нього є судимість. Не дрібна. П'ять років тому сидів за шахрайство. Умовно-дострокове звільнення. Зараз на умовному терміні — так само, як і ти.

Вадим усміхнувся криво. Іронія долі.

— Це означає, він не може собі дозволити нових проблем з законом.

— Точно. Будь-яке порушення — і повертається досиджувати. Ще три роки. — Демид перегорнув сторінки, судячи з шурхоту. — І по-третє, найцікавіше. У нього є наглядач. Офіцер з служби пробації. Жінка на ім'я Наталія Петрівна Коваленко. Строга, принципова. Мій друг з поліції каже, вона не терпить повторних порушників.

— Тобто якщо вона дізнається про шантаж...

— Вона подасть рапорт. Його арештують. Суд. В'язниця. — Демид зробив паузу. — Це твій важіль, Вадим. Але використовувати треба правильно.

Вадим сів на диван, обдумуючи.

— Олена має записати його у п'ятницю. Визнання. Прямі погрози. Це буде доказом.

— Так. Але будь обережний. Якщо він здогадається, що його записують, може стати агресивним. Або, гірше, одразу надішле фото до комісії. У тебе буде одна спроба.

— Розумію, — Вадим провів рукою по обличчю. — Надішли мені дані цієї Наталії Петрівни. Адресу її офісу. Може знадобитися.

— Вже надсилаю, — Демид відключився ненадовго, потім повернувся. — Вадим, ще одне.

— Що?

— Я найняв приватного детектива. Щоб стежив за Сергієм цього тижня. Дізнатися, чи він один діє, чи є співучасники. Чи справді він відчайдушний боржник, чи це прикриття для чогось більшого.

Вадим не здивувався. Демид завжди був ретельним. Саме це робило його хорошим у своїй роботі.

— Дякую. За все.

— Не дякуй. Просто впорайся. І передай Олені — нехай буде готова. П'ятниця буде важкою.

— Передам.

Вони відключилися. Вадим одразу написав Олені — на той анонімний номер, який вона йому дала.

"Демид знайшов інформацію. Сергій у боргах, на умовному, має наглядача. Це наш шанс. Готуйся до п'ятниці. Все має бути ідеально."

Відповідь прийшла через кілька хвилин.

"Боюся. Але готова. Куплю диктофон, перевірю, щоб працював. Ти будеш там?"

"Так. У залі, як завжди. Але після сесії — я піду. Ти маєш залишитися з ним наодинці. Спровокувати на відверті погрози. Записати все."

"Я не знаю, чи зможу... він мене лякає."

Вадим стиснув телефон, відчуваючи безсилля. Хотів бути поруч, захищати, не дозволити нікому її налякати. Але розумів — це єдиний спосіб.

"Ти сильніша, ніж думаєш. Ти психолог. Знаєш, як маніпулювати розмовою. Як витягувати інформацію. Використай це. А я буду чекати неподалік. Якщо щось піде не так — телефонуй. Я вірвуся за хвилину."

Довга пауза. Потім:

"Добре. Спробую. За нас. За наше майбутнє."

"За нас. Люблю тебе."

"Я теж. Дуже."

Він поклав телефон, відчуваючи, як серце стискається. Любов. Він сказав це. Написав. Вперше після Емілії. І не боявся.

Бо Олена — не Емілія. Вона бачила його справжнього, зі всією темрявою, шрамами, минулим. І не відвернулася.

Це давало йому силу боротися.

***

Вівторок. Середа. Четвер. Дні тяглися нескінченно. Вадим працював у нічному клубі, розбирав п'яні бійки, виганяв дебоширів. Фізична робота допомагала не думати. Але кожна вільна хвилина — думки поверталися до Олени.

Вони писалися щовечора. Короткі повідомлення, підтримка. Він розповідав про роботу, вона — про своїх клієнтів (не називаючи імен). Намагалися підтримувати нормальність серед безумства.

У четвер увечері Олена написала:

"Купила диктофон. Маленький, непомітний. Перевірила — записує чітко. Сховаю у кишеню кардигана. Він не помітить."

"Добре. Пам'ятай: треба, щоб він сам сказав про гроші, про погрози, про фото. Прямі слова. Інакше доказ не спрацює."

"Знаю. Я продумала питання. Спровокую його."

"Ти впораєшся. Вірю у тебе."

"Дякую. Мені це потрібно було почути."

Він усміхнувся, дивлячись на екран. Вона сильна. Сильніша, ніж сама усвідомлює.

Ще одне повідомлення від неї:

"Вадим... якщо щось піде не так. Якщо нас все одно викриють. Я не жалкую. Про нас. Про те, що сталося. Хочу, щоб ти знав."

Його горло стиснулося.

"Нічого не піде не так. Обіцяю. Ми впораємося. А потім... потім у нас буде все життя попереду."

"Все життя. Подобається, як це звучить."

"Мені теж. Спокійної ночі, Олено. Сни про мене."

"Завжди сню. Спокійної ночі, Вадим. Люблю тебе."

"Я теж."

Він ліг спати, але майже не спав. Завтра. Завтра все вирішиться.

Або вони переможуть. Або втратять усе.

***

П'ятниця настала похмурою, але без дощу. Вадим прокинувся о п'ятій, як завжди. Прийняв душ, одягнувся ретельно. Чорна сорочка, джинси. Хотів виглядати спокійним, контрольованим. Не показувати напругу.

О дев'ятій ранку подзвонив Демид.

— Готовий? — коротко запитав він.

— Так.

— Детектив стежив за Сергієм усю ночі. Він був вдома, один. Вранці поїхав на роботу, потім прямо до центру. Нікого підозрілого поруч. Схоже, працює сам.

— Це добре.

— Так. Але будь обережний. Відчайдушні люди непередбачувані. — Демид зробив паузу. — Якщо щось піде не так — дзвони одразу. Я буду неподалік. За десять хвилин доїду.