Розділ 3. Шантаж

Субота настала похмурою і холодною. Олена прокинулася рано, хоча майже не спала. Всю ніч ворочалася, прокручуючи у голові розмову з Сергієм, уявляючи найгірші сценарії.

Що він хоче? Гроші? Щось інше? Чи просто насолоджується владою над нею?

Вона встала, підійшла до вікна. Місто прокидалося повільно — субота, люди не поспішали. А вона мала зустрітися з людиною, яка тримала її долю у руках.

О третій годині.

А о сьомій... о сьомій до неї має прийти Вадим.

Вона торкнулася губ, згадуючи вчорашній поцілунок. Його смак. Його руки на її талії. Те, як він дивився на неї — ніби вона єдина жінка у світі.

Але що, якщо це останнє? Що, якщо Сергій зруйнує все ще до того, як воно почнеться?

Вона мала сказати Вадиму. Попередити. Але як? Номера у неї не було. Єдиний спосіб — чекати до вечора. А до того часу вже може бути пізно.

***

О другій вона почала готуватися. Одягнула строгий костюм — чорний, діловий, броня професіонала. Зібрала волосся у тугий пучок. Окуляри. Нейтральний макіяж. Намагалася виглядати впевненою, холодною, недоступною.

Але всередині тремтіла.

Вийшла з дому о пів на третю, йшла повільно до кав'ярні. "Віденська" була на Хрещатику, популярне місце, завжди людно. Принаймні, він обрав публічне місце. Це добре. Він не зробить нічого небезпечного при свідках.

Або зробить саме тому, що є свідки?

Вона зайшла о без п'ятнадцяти третя. Кав'ярня була наповнена — пари, сім'ї, студенти за ноутбуками. Затишна атмосфера, запах кави та випічки. Все здавалося таким нормальним.

А вона йшла на зустріч зі своїм кошмаром.

Сергій сидів у кутку, за столиком біля вікна. Побачив її, усміхнувся — неприємно, знаючи. Вказав на стілець навпроти.

Олена підійшла, сіла, тримаючи спину прямо, руки на колінах. Професіонал. Контроль.

— Доброго дня, Олено Сергіївно, — привітно сказав він, ніби вони просто друзі, що зустрілися на каву.

— Сергій, — вона не стала грати у ввічливість. — Що ви хочете?

Він відкинувся на спинку стільця, насолоджуючись моментом. Офіціантка підійшла, він замовив каву для обох. Олена не заперечила, хоча нічого не хотіла.

Коли офіціантка пішла, Сергій нахилився вперед, голос став тихішим.

— Я бачив, — просто сказав він. — Вчора. Вас з Вадимом. У вашому кабінеті. Поцілунок.

Олена не здригнулася, не показала емоцій. Тільки стиснула руки під столом міцніше.

— Ви помилилися. Там нічого не було.

Він усміхнувся ширше, дістаючи телефон. Кілька тапів, і він повернув екран до неї.

Фотографія. Вона і Вадим біля столу. Його руки на її талії. Їхні губи злилися у поцілунку. Чітка, детальна, незаперечна.

Серце Олени завмерло. Коли він це зробив? Як? Вона не бачила його з телефоном, не помітила спалаху.

— Як... — почала вона, але голос зірвався.

— Я повернувся за курткою, — пояснив він, насолоджуючись її реакцією. — Побачив вас через приоткриті двері. Зробив кілька фото. Просто на випадок.

— На випадок чого? — вона змусила себе говорити твердо. — Шантажу?

— Такі грубі слова, — він покачав головою. — Я би назвав це... взаємовигідною угодою.

Офіціантка принесла каву. Сергій чекав, поки вона піде, потім продовжив.

— Ви порушили етику, Олено Сергіївно. Інтимні стосунки з клієнтом — це приказка для психолога. Якщо комісія дізнається, ви втратите ліцензію. Звільнять. Репутацію зруйнують. А Вадим... — він зробив паузу для драматичного ефекту. — Вадим повернеться у в'язницю за порушення умов умовного терміну.

Кожне слово було ударом. Олена знала це все. Але почути вголос, від чужої людини, яка тримає докази...

— Чого ви хочете? — тихо запитала вона, здаючись.

Сергій відпив кави, смакуючи момент.

— П'ятдесят тисяч гривень, — просто сказав він. — Не так вже й багато за вашу кар'єру та його волю, чи не так?

П'ятдесят тисяч. Вона мала заощадження, але не стільки. Довелося б позичати, продавати щось.

— У мене немає таких грошей, — сказала вона.

— Знайдіть, — він знизав плечима. — У вас є тиждень. До наступної п'ятниці. Перекажете на карту, яку я надішлю. Я видалю фото. Про все забудемо.

— Як я знаю, що ви не зробите копії? Що не прийдете за більшим?

Він усміхнувся.

— Не знаєте. Доведеться довіряти.

Вона розуміла: він бреше. Навіть якщо заплатить, він повернеться. Знову і знову. Шантажисти завжди повертаються.

— А якщо я відмовлю? — запитала вона, хоча знала відповідь.

— Тоді я надішлю це фото до вашої комісії з етики, — просто сказав він. — До вашого керівництва. До Демида Ковальчука, поручителя Вадима. І до кількох журналістів, які люблять гарячі скандали.

Він назвав Демида. Знав про нього. Дослідив. Це не імпульсивний шантаж — він планував.

Олена відчула, як світ звужується. Здавалося, повітря стає важким, важко дихати. Паніка піднімалася хвилею, загрожуючи поглинути.

Але вона психолог. Вона знає, як справлятися з панікою. Глибокий вдих. Повільний видих. Зосередитися на фактах.

Факт: у нього є фото. Факт: він шантажує. Факт: вона у пастці.

Але ще один факт: він хоче гроші. Це означає, він не хоче руйнувати її безкоштовно. Це дає їй час.

— Добре, — тихо сказала вона. — Тиждень. Я знайду гроші.

Сергій усміхнувся, задоволений.

— Розумне рішення. Я надішлю деталі у повідомленні.

Він підвівся, залишив на столі гроші за каву, підморгнув їй.

— До зустрічі, Олено Сергіївно. Приємного вікенду.

Він пішов, залишивши її наодинці з холодною кавою та руйнівними думками.

Олена сиділа довго, дивлячись у вікно, не бачачи нічого. Руки тремтіли так сильно, що вона сховала їх під стіл, щоб оточуючі не помітили.

П'ятдесят тисяч. Тиждень. Шантаж.

А сьогодні ввечері до неї прийде Вадим. Що вона йому скаже? Чи має сказати?

Якщо скаже — він захоче діяти. Можливо, силою. Це погіршить усе. Може повернути його у в'язницю.

Якщо не скаже — бреше. Ховає. Починає стосунки з брехні.

Вона не знала, що гірше.