Розділ 2 Перша зустріч

Два дні до п'ятниці тяглися для Вадима, як вічність. Він намагався зайняти себе чим завгодно — качався у спортзалі до повного виснаження, м'язи горіли, піт заливав очі, але біль був кращим за спогади. Ходив по місту без мети, намагаючись заново відчути простір, волю, життя. Але нічого не допомагало.

Його думки постійно поверталися до неї. До Олени. До того, як вона дивилася на нього в той момент, коли він увійшов до кабінету. До того, як її дихання прискорилося, коли їхні погляди зустрілися. До того, як голос тремтів ледь помітно, коли вона говорила його ім'я.

Він знав, що це небезпечно. Знав, що може зруйнувати її кар'єру, його умовний термін, все. Але не міг зупинитися. Вперше за два роки — вперше після Емілії — він відчував щось, крім порожнечі та гніву. Відчував живість. Бажання. Надію.

І це було наркотиком після довгої ломки.

***

Четвер увечері Демид знову завітав до квартири. Приніс продукти, залишив на столі. Вадим був на балконі, курив — звичка, набута у в'язниці, один з небагатьох способів заспокоїти нерви. Демид вийшов до нього, спершись об перила.

— Ти куриш тепер? — зауважив він, дивлячись на брата.

— Багато чого змінилося, — коротко відповів Вадим, випускаючи дим у темряву міста.

Вони мовчали кілька хвилин, дивлячись на вогні вікон навколо. Два брати, що колись ділилися всім, тепер не знали, про що говорити. Між ними стояла невидима стіна — побудована з провини, зради, болю.

І Емілії.

Завжди Емілії.

— Як терапія? — нарешті запитав Демид, намагаючись звучати байдуже, але Вадим чув напругу.

— Нормально, — він затягнувся, обдумуючи, скільки може розповісти.

— Допомагає?

Вадим кинув недопалок у темряву, спостерігаючи, як він летить вниз, маленька іскра у нічній порожнечі.

— Так, — нарешті сказав він. — Психолог хороша. Розуміє.

Демид кивнув, але щось у голосі брата змусило його насторожитися. Він знав цей тон. Так Вадим говорив тоді, три роки тому, коли вперше побачив Емілію. Так само — тихо, але з прихованою інтенсивністю.

— Що за психолог? Як звати? — спитав він, намагаючись звучати просто цікаво.

— Олена Сергіївна, — Вадим не подивився на брата, продовжуючи дивитися у темряву. — Молода, але досвідчена. Веде групу добре.

— Молода? — Демид примружився. — Скільки їй?

— Років двадцять вісім, десь так, — Вадим відчув, куди веде розмова, і йому не сподобалося.

Демид підійшов ближче, заглядаючи брату в очі у тьмяному світлі з вікна.

— Вадим, — голос став жорсткішим. — Тільки не говори мені, що ти...

— Що я що? — Вадим різко обернувся до брата, і в його очах спалахнуло щось небезпечне. — Зацікавився жінкою? Відчув щось після двох років у клітці? Це заборонено?

— Якщо ця жінка твій психолог — то так, заборонено, — твердо відповів Демид. — Це порушення етики. Якщо хтось дізнається, вона втратить ліцензію, а ти повернешся у в'язницю за порушення умов.

— Нічого не сталося, — Вадим стиснув перила так, що костяшки побіліли. — Я просто розмовляв з нею.

— Поки що, — Демид поклав руку на плече брата, змушуючи його подивитися. — Але я знаю тебе. Бачу, як ти змінився за останні тижні. Менше напружений. Більше живий. І це добре. Але водночас... — він замовк, шукаючи слова. — Водночас я бачу у твоїх очах те саме, що три роки тому.

Вадим завмер, серце калатало сильніше.

— Що саме?

— Надію, — тихо сказав Демид. — Ти знову маєш надію. А після того, що сталося з Емілією, після в'язниці... я не думав, що побачу це знову.

Ім'я між ними пролунало, як удар. Емілія. Жінка, яка зруйнувала їх, не знаючи про це. Жінка, яка розділила братів на "до" і "після".

Вадим відвернувся, дивлячись у темряву, руки тремтіли від напруги.

— Це не те саме, — тихо сказав він. — Емілія... — він замовк, не знаючи, як продовжити. Як пояснити, що та жінка була мрією, ілюзією, чимось нереальним. А Олена... Олена справжня.

— Емілія обрала мене, — тихо сказав Демид, і у його голосі була провина. — Я знаю, що ти любив її. Знаю, як боляче тобі було. Але вона...

— Вона ніколи не була моєю, — перебив Вадим, голос зірвався. — Я просто... побачив її того вечора. Коли ти привів її до себе. І зрозумів, що запізно. Вона вже була твоєю. Завжди була. Я просто дурень, що сподівався...

Він не закінчив. Не міг.

Демид мовчав довго, потім важко зітхнув.

— Я не хотів, щоб так сталося. Не хотів бути тим, хто забрав у тебе...

— Ти нічого не забирав, — різко сказав Вадим. — Вона сама обрала. І мала право. Я не тримаю образи. Уже давно.

Брехня. Він тримав. Тримав три роки. Тримав у кожній татуюванні, що вколював собі у в'язниці. Особливо у тому, що на ребрах. Її ім'я. Емілія. Закреслене, перебите лінією, але ще видно.

Нагадування про те, що любов — це слабкість. Що довіряти — означає програти.

Але Олена... з Оленою все було інакше. Вона не знала його минулого, не бачила у ньому тінь Демида. Дивилася на нього, як на людину. Не як на злочинця, не як на гіршого брата. Просто як на Вадима.

І це змінювало все.

— Хто вона? — раптом запитав Демид. — Ця Олена. Чому ти так дивишся, коли говориш про неї?

Вадим повільно повернувся до брата, і вперше за довгий час був чесним.

— Тому що вона перша за три роки, хто дивиться на мене не як на монстра. Перша, хто бачить не минуле, а того, ким я можу стати. І я... — він замовк, шукаючи слова. — Я боюся, Демид. Боюся, що якщо я спробую, якщо піду за цим почуттям — я все зруйную. Їй. Собі. Знову.

Демид дивився на брата довго, вивчаючи. У його очах боролися емоції — тривога, співчуття, страх. Він пам'ятав, що сталося три роки тому. Як Вадим зламався після Емілії. Як почав ризикувати, махінувати, йти на відчайдушні вчинки. Як це закінчилося в'язницею.

І він боявся, що історія повториться.

— Якщо між вами щось є, — тихо сказав він, — якщо це більше, ніж терапія... зупинись. Зараз. Поки не пізно. Знайди іншого психолога, заверши сесії з нею, почекай. Але не руйнуй їй життя.