Розділ 1. Перший день волі

Залізні двері зачинилися позаду з лунким металевим відлунням, що відгукувалося в грудях. Вадим зупинився на порозі, вдихаючи повітря — справжнє, не затхле тюремне. Сонце вдарило в очі, і він примружився, піднімаючи руку для захисту.

Два роки. Сімсот тридцять днів без цього відчуття.

Біля воріт стояла чорна машина. Знайома. Демид спершись на капот, руки схрещені на грудях, обличчя неприступне. Молодший брат. Той, хто не відвернувся, навіть коли всі інші зникли.

Вадим підійшов повільно, і Демид мимоволі напружився, оцінюючи зміни. Старший брат завжди був статним, але в'язниця зробила своє — тепер його тіло було зброєю. М'язи рук наливалися під тонкою чорною футболкою при кожному русі, широкі плечі та груди говорили про години, проведені у тюремному залі. Єдиний спосіб зберегти розум — качатися до відключки.

Але найбільше впадали в очі татуювання. Вони не були тут два роки тому.

Ліва рука — повністю забита складним чорно-сірим рукавом. Годинник з розбитим циферблатом на зап'ясті, що переходив у ланцюги, які обвивали передпліччя і розривалися біля ліктя — символ зламаних оков. Вище, на біцепсі — оскалений вовк з порожніми очницями, оточений вороновими пір'ям. На правому передпліччі — латинський напис "Memento Mori" готичним шрифтом, обвитий терновим вінцем.

Шия — кілька тонких ліній, що йшли від-за вороту футболки, натякаючи на щось більше під одягом.

Обличчя змінилося теж. Завжди різкі риси стали ще жорсткішими — щелепа квадратна, скули чіткі, губи стиснуті. Невелика шрамина над лівою бровою — новодобута. Очі, колись світло-сірі з іскрою життя, тепер були холодними, майже мертвими. Темне волосся коротко пострижене по боках, довше зверху — зачесане назад.

Він виглядав небезпечно. Як хижак, що тільки-но вийшов з клітки.

— Привіт, — коротко сказав Вадим, і навіть голос змінився — став нижчим, хрипкішим.

Демид кивнув, відкриваючи двері.

— Готовий?

— А є вибір? — Вадим всміхнувся криво, і цей вираз не дістав до очей. Сів на пасажирське сидіння, і машина здалася меншою від його присутності.

***

Машина рушила, і місто поглинуло їх. Вадим дивився у вікно, спостерігаючи за людьми — звичайними, вільними. Його руки лежали на колінах, і Демид мимоволі кинув погляд на татуювання.

— Багато набив, — зауважив він.

— Час треба було чимось займати, — байдуже відповів Вадим. — Кожна має значення. Кожна — нагадування.

— Про що?

— Про те, що я втратив. І що ніколи не повернеться.

Демид стиснув кермо міцніше. Розмова явно не йшла легко.

— Я знайшов тобі квартиру, — змінив він тему. — Невелика, але чиста. Центр реабілітації за три квартали. Маєш з'являтися там тричі на тиждень. Обов'язково.

— Групова терапія, — Вадим хмикнув, закочуючи рукав вище, відкриваючи більше татуювань. — Сидіти в колі з такими ж невдахами і ділитися почуттями.

— Це умова умовного терміну, — твердо відповів Демид. — Порушиш — повернешся. І цього разу я не буду витягати тебе звідти.

Вадим подивився на брата — на його напружену щелепу, стиснуті руки на кермі. Демид допомагав, але з обов'язку. Не з любові. Довіра була зламана, можливо, назавжди.

— Я знаю, — тихо сказав Вадим. — І дякую. За все.

***

Квартира була справді невеликою. Одна кімната, кухня-гостинна, маленька ванна. Мінімум меблів — ліжко, стіл, два стільці. Але вона була чистою. Світлою. І вона була його.

Вадим стягнув футболку через голову, кидаючи її на стілець. Тіло, яке відображалося у дзеркалі, було чужим. М'язи грудей, преса кубиками, косі м'язи живота — результат двох років одноманітних вправ. Але найбільше вражали татуювання.

Спина була майже повністю забита. Величезний ворон з розкритими крилами, що займав всю верхню частину. Крила сягали лопаток, а голова птаха дивилася вниз — на годинник з римськими цифрами посередині спини. Стрілки застигли на 3:47 — часі арешту. Під годинником — дата кирилицею, розмита, майже нечитабельна.

На правому боці, під ребрами — ім'я. Жіноче. Закреслене, перебите лінією, але ще видно. Марина. Та, що обрала Демида.

Вадим провів пальцями по татуюванню, відчуваючи рельєф шкіри. Кожна лінія — біль. Кожен символ — спомин.

Він ліг на ліжко, відчуваючи, як м'язи приємно тягнуться після довгої дороги. Закрив очі, але сон не йшов. Звички в'язниці — спати чутко, прокидатися від найменшого шуруху.

Телефон задзвонив. Повідомлення: "Центр психологічної підтримки 'Нове життя'. Перша зустріч групової терапії. Завтра, 10:00. Явка обов'язкова."

Вадим подивився на електронний браслет на щиколотці — чорний, пластиковий, з червоним індикатором. Контраст з татуюваннями був різким. Одні — його вибір. Інше — чужий контроль.

***

Наступного ранку він прокинувся о п'ятій — тюремна звичка. Прийняв душ, одягнув чорну футболку з довгими рукавами (щоб приховати татуювання — не хотів лякати людей відразу) та темні джинси.

Дорога до центру зайняла п'ятнадцять хвилин пішки. Будівля виявилася старою, цегляною, з великими вікнами та маленьким садком.

Всередині пахло кавою та лавандою. Рецепція, м'які крісла, тепла атмосфера. Він підійшов до адміністратора.

— Вадим Ковальчук, — його голос пролунав грубо у цій м'якій обстановці. — На групову терапію.

Дівчина глянула на нього — на його зріст (під метр дев'яносто), на широкі плечі, на татуювання, що виглядали з-під рукавів на зап'ястях. Її усмішка злегка затремтіла, але вона тримала професіоналізм.

— Кабінет 203, другий поверх.

Він піднявся сходами, рукава злегка піднялися, відкриваючи частину ланцюгів на передпліччях. Кілька людей у коридорі мимоволі відступили, пропускаючи його.

Двері 203 були напіввідчинені. Всередині — коло зі стільців, кілька людей уже сиділи. І жінка біля вікна, що щось записувала у блокноті.

Вадим штовхнув двері, і вона обернулася.

Час завмер.

Темне волосся, зібране у високий хвіст. Великі карі очі за тонкими окулярами. Обличчя без косметики — чисті риси, легка посмішка. Вона була невисокою, стрункою, у світлій блузці та темних брюках. Виглядала м'яко, доступно.