Розділ 1

2026 рік . 

Світлий і теплий ранок наче вривався крізь фіранки в кімнату Ейвері.

Дівчина спала з маскою для очей, що захищала її від надокучливих променів, але сховатися від будильника, як вона тільки не намагалася, не вдавалося. І подушку в нього кидала, і ховала десь подалі, і навіть зачиняла в іншій кімнаті. Здавалося, цей звук уже дзвенів десь усередині її голови.

Хай як важко їй було вставати, обов’язок доньки з родини мільярдерів кликав. Ейвері ледь-ледь прокинулася й ліниво попленталася в душ, а потім чистити зуби.

За сніданком їй довелося сидіти самій: Кетрін і Річард уже розбіглися по роботах. Статус однієї з найбагатших родин потрібно було якось підтримувати, а ліниві сніданки вранці цьому аж ніяк не сприяли.

Ейвері не подобалося снідати наодинці. Хоча її оточувало безліч людей, прислуги й охорони, вона все одно гостро відчувала самотність.

Неквапливо запихаючи круасан до рота, Ейвері роздумувала над тим, на що перетворилося її життя протягом останнього місяця.

Ще зовсім недавно вона святкувала свій день народження в колі друзів. Сміялася, загадувала бажання, будувала плани на майбутнє й була впевнена, що попереду на неї чекає ще стільки всього цікавого. У неї був хлопець, робота мрії, друзі й безліч речей, заради яких хотілося прокидатися щоранку.

Здавалося, життя нарешті складалося саме так, як вона колись собі уявляла. Звісно, не все було ідеально, але хіба так буває? Завжди знаходиться щось, на що можна поскаржитися, через що поплакати або над чим посміятися згодом. Тоді Ейвері навіть не замислювалася, наскільки звичайні речі можуть бути цінними. Можливість спокійно вийти з дому, не озираючись на кожен підозрілий звук. Не здригатися від різких рухів. Не прокручувати в голові події, які хотілося б забути.

А потім стався той жахливий випадок.

І виявилося, що іноді достатньо однієї миті, щоб усе, що здавалося звичним і непорушним, раптом стало чужим. Ти прокидаєшся наступного ранку в тому самому ліжку, у тому самому будинку, серед тих самих людей, але сама вже не почуваєшся так, як раніше.

Найгірше те, що ніхто не знає, коли його життя може змінитися. Можна скільки завгодно планувати майбутнє, бути обережним і вірити, що погане трапляється з кимось іншим. Та ніхто від цього не застрахований. Навіть доньки мільярдерів.

Після того самого випадку, про який у будинку Вінтерів воліли не згадувати, багато чого змінилося. Кетрін стала значно обережнішою, особливо коли йшлося про безпеку дітей. Відтоді поруч із ними завжди була охорона. Звісно, Ейвері не надто раділа такому супроводу, але мати намагалася знайти золоту середину: дати доньці трохи більше свободи, дозволити їй розправити крила й нарешті вільніше дихати, водночас знаючи, що поруч є люди, які зможуть її захистити.

Охорона була радше перестраховкою, але для Кетрін навіть це мало значення.

Хоч би як Ейвері запевняла маму, що з нею все гаразд, Кетрін не могла позбутися тривоги. Донька навіть погоджувалася ходити на сеанси до різних психологів, пробувала різні види терапії, але після кожного третього сеансу незмінно заявляла, що це найгірша трата її часу.

Зрештою Кетрін довелося відступити. Принаймні на деякий час. Вона боялася, що надмірним тиском лише віддалить від себе доньку, тому вирішила не наполягати й дозволити всьому йти своєю чергою.

Та це зовсім не означало, що вона перестала хвилюватися.

Страх нікуди не зник. Він просто причаївся десь глибоко в душі, нагадуючи про себе щоразу, коли Кетрін затримувала погляд на доньці або та надовго зникала з поля її зору. Вона боялася, що все повториться. Що одного дня з Ейвері знову станеться щось жахливе, а вона нічого не зможе вдіяти.

Або із сином.

Від самої думки про це шкірою пробігали мурашки. Кетрін не була впевнена, що переживе подібне вдруге. Вона й досі не могла до кінця оговтатися від того, що сталося, а уявляти, що хтось із її дітей знову опиниться в небезпеці, було нестерпно.

Тому охорона залишалася. Можливо, Ейвері й не потребувала її так сильно, як вважала мати, але для Кетрін це був хоча б якийсь спосіб переконати себе, що вона робить усе можливе, аби захистити дітей.

Тим часом сама Ейвері, доївши сніданок, дійшла висновку, що їй терміново потрібен шопінг. Не те щоб вона мала якісь особливі плани на день, але сидіти вдома й роздумувати про власне життя теж не хотілося. А якщо нова сукня чи пара взуття допоможуть бодай ненадовго відволіктися, то чому б і ні?

Звісно, існувала одна маленька проблема — ліміт на витрати.

Маленька, бо Ейвері ніколи не вважала його чимось непереборним. Якщо сума в чеку виявлялася більшою за дозволену, вона просто вдавалася до перевіреного методу: переконувала батьків, що покупки допомагають їй боротися зі стресом і нав’язливими думками.

Кетрін, звичайно, не надто вірила в ці пояснення. Вона добре знала доньку й розуміла, що та вміє знаходити аргументи, коли їй щось потрібно. Але сперечатися не поспішала.

Річард же був готовий зробити практично все, аби Ейвері почувалася краще. Після того випадку він і сам не міг позбутися почуття провини. Йому здавалося, що він мав знайти доньку швидше, що повинен був передбачити небезпеку й не дозволити цьому взагалі статися.

Розумом він розумів, що не міг контролювати все на світі. Та хіба це допомагало, коли думки раз у раз повертали його до того, що сталося? І якщо кілька зайвих покупок могли бодай трохи розвеселити Ейвері, Річард не бачив причин їй відмовляти.

Навіть якщо Кетрін вважала, що донька просто користується його слабкістю.

А на іншому кінці міста… Ну добре, не на такому вже й кінці. Десь неподалік від центру, поруч із розкішним універмагом, розташувалася ледь помітна студія самозахисту та бойової підготовки IRON VEIL.

Темний фасад, чорні металеві двері й лаконічна вивіска без жодних зайвих прикрас. Жодних яскравих банерів, рекламних плакатів чи обіцянок перетворити тебе на машину для вбивств за кілька занять. Лише назва, вибита строгими літерами на металевій табличці, та вузькі вікна, крізь які майже не було видно, що відбувається всередині.