Глава 9. Не в той час

Я прокинувся від дзвінка телефону. Дзвонила господиня квартири. Її голос звучав роздратовано. Вона сварила мене за шум, який ми влаштували напередодні, і, судячи з усього, зовсім не збиралася слухати виправдань.

Я відповідав їй спросоння, намагаючись розібратися в тому, що відбувається. Сказав, що був п'яний, що мене вирубило і я навіть не знав, що в мене зібралося стільки народу. Вибачився. Виявилося, той сусід, який скаржився, — її брат. Розмова швидко закінчилася. І лише тоді я остаточно прийшов до тями.

Хоча, якщо чесно, краще б я ще якийсь час залишався в невіданні. Так погано мені не було ніколи. Голова розколювалася, тіло здавалося важким і чужим, а будь-який рух вимагав зусиль. Учорашня ніч поверталася в пам'ять окремими уривками, залишаючи по собі неприємне відчуття, ніби я зробив надто багато дурниць і тепер мав розплачуватися за кожну з них. Я намагався відновити події, згадати, що саме сталося і як усе дійшло до такого стану. Але думки плуталися, спогади не складалися в цілу картину, і мені залишалося тільки лежати, сподіваючись, що з часом стане легше.

У такі моменти особливо гостро розумієш, наскільки легко можна втратити контроль над власним життям. Ще кілька годин тому ти переконуєш себе, що все тримаєш у руках, що сам обираєш, куди йти і що робити. А потім настає ранок, і від учорашньої впевненості не залишається нічого, крім важкої голови й бажання якнайшвидше забути те, що сталося.

Соня номер два весь цей час була поруч. Вона виглядала красивою — навіть зранку, навіть після такої ночі. Але мене це мало хвилювало: мені було дуже погано, я бігав блювати кожні п'ять хвилин. Вона приносила воду, стежила за моїм станом, намагалася зробити все, щоб мені стало легше. Вона могла б просто поїхати після того, що сталося вночі, і навряд чи я мав би право її за це засуджувати. Ми ж лише нещодавно познайомилися наживо. Вона не була зобов'язана проводити поруч зі мною ніч, а тим паче вовтузитися зі мною після того, як я довів себе до такого стану. Але вона залишилася.

Того ранку ми лежали в обіймах. Протягом дня цілувалися. Це було просто, без надриву, без розмов про те, що між нами відбувається. Мені було погано, вона була поруч, і в цьому не було нічого складного.

І в цьому виявлялося те, що я тоді, можливо, не вмів цінувати по-справжньому. Вона справді була прекрасною дівчиною. Доброю, уважною, турботливою. У ній був той спокій, поруч із яким людині не потрібно постійно чекати на каверзу чи сумніватися в чужому ставленні. Вона намагалася допомогти мені не тому, що я міг щось дати їй натомість, а просто тому, що їй було не байдуже.

Я не хочу заднім числом знецінювати її вчинки. Навпаки, чим більше часу минає, тим ясніше я розумію, що вона поставилася до мене набагато краще, ніж я, можливо, заслуговував у той період свого життя. Але іноді однієї хорошої людини недостатньо, щоб усе склалося правильно. Можна зустріти дівчину, з якою легко розмовляти, приємно проводити час і спокійно мовчати. Можна бачити її турботу, помічати її переваги й розуміти, що поруч із тобою людина, якій ти міг би довіритися. І все одно відчувати, що всередині тебе залишилося місце, зайняте кимось іншим. Не тому, що нова людина гірша. Не тому, що їй чогось не вистачає. Просто серце не завжди звільняється тоді, коли закінчуються стосунки.

Усі мої думки, як і раніше, поверталися до іншої Соні.

Я не знав, що саме означала для мене та зустріч у клубі. Не розумів, чого хотів від Соні і чого чекав від самого себе. Я лише відчував, що не зумів залишити все позаду так остаточно, як мені хотілося вірити. І, мабуть, саме це було найнеприємнішим.

Мені хотілося жити далі. Знайомитися з людьми, знаходити нові заняття, заповнювати дні подіями і не повертатися думками до того, що вже закінчилося. Я сподівався, що з часом минуле втратить свою владу наді мною, а спогади стануть просто спогадами — чимось далеким, що більше не впливає на мої рішення. Але час сам по собі нічого не вирішував. Він міг віддалити мене від тих днів, змінити звички, наповнити життя іншими людьми. Однак він не міг змусити мене перестати відчувати те, з чим я сам ще не розібрався.

Соня номер два залишалася поруч зі мною до самого вечора. День поступово підходив до кінця. Мені ставало легше, але разом із тим поверталося розуміння того, що сталося і в якому стані я перебував не лише фізично, а й душевно. Я все ще не міг розібратися в собі, а вона весь цей час була поруч, виявляючи терпіння й турботу, яких я, можливо, навіть не помічав повною мірою.

Увечері я відправив її додому. Я не хочу казати, що між нами нічого не могло вийти. Можливо, якби ми зустрілися в інший період мого життя, все склалося б інакше. Можливо, я зумів би впізнати її глибше, побачити в ній не просто приємну людину, з якою легко проводити час, а дівчину, з якою захотів би побудувати щось справжнє. Але тоді я не був готовий. І річ була не в ній. Я сам не розумів, чого хочу. Одна частина мене намагалася рухатися далі, знайомитися з новими людьми й переконувати себе, що минуле залишилося позаду. Інша продовжувала повертатися до Соні.