Глава 2. Ти мені потрібен

Ми продовжували спілкуватися, і я досі не можу точно сказати, що відчував у ті перші тижні. Мені подобалося бути з Сонею, подобалося, що ми поступово ставали ближчими, але я ще не вмів розбиратися у власних почуттях. Через кілька тижнів ми почали зустрічатися.

На вихідних я приїздив до неї. Ці зустрічі ставали звичною частиною мого життя, і тоді мені здавалося, що все складається добре. Але однієї симпатії та хороших вечорів недостатньо, щоб стосунки залишалися міцними. Дуже скоро я сам почав псувати те, що в нас було.

Але до того, як усе почало руйнуватися, у нас були звичайні дні. Ті, які не запам'ятовуються надовго, бо в них не відбувається нічого особливого. Я міг лежати у себе на ліжку, вона — щось дивитися поруч, і мені було просто добре від того, що вона тут. Або вона сідала перед великим дзеркалом і починала фотографуватися на мій телефон. Я не позував, просто дивився на неї. Ці знімки досі лежать десь у галереї на старому телефоні. Тоді мені здавалося, що так буде завжди.

Я був дуже ревнивим. І зараз такий — якщо правда кохаю. Хоча після Соні я більше не кохав.

Одного разу вона сказала, що хоче піти в клуб із подругами. Мені це не сподобалося. Я сказав їй, що якщо вона мене не послухає, то це все. Не пам'ятаю дослівно, як саме я це вимовив, — пам'ятаю лише, що поставив питання руба. Вона не послухала. Ми довго сперечалися, хто правий, хто винен. І розлучилися.

Тоді мені здавалося, що я домагаюся свого. Що якщо вона не хоче мене чути, значить, я маю право поставити умову. Я не думав про те, яково їй поруч із людиною, яка замість розмови висуває ультиматуми. Не думав, що ревнощі — це моя проблема, а не її. Я просто хотів, щоб вона вчинила так, як я сказав. А коли вона вчинила інакше, сприйняв це як зраду.

Я завдавав Соні болю, хоча не завжди усвідомлював, наскільки сильно. І, напевно, саме в цьому була одна з моїх головних помилок: я надто часто думав про те, що відчуваю сам, і надто рідко намагався уявити, яково їй поруч зі мною.

У конфлікті вона іноді все ж визнавала свою провину, але ніколи не писала першою. Якщо скривджена, вона холодно мені відповідала. Якщо це справді її зачепило, вона довго нагадувала мені про це, і часто мені доводилося довго вимолювати прощення. Але через дрібниці вона не злилася надто довго.

Кумедно, але наші мами знали про наші стосунки. Її мама часто ставала на мій бік у наших суперечках. А моя мама в більшості конфліктів ставала на бік Соні. При цьому в житті я так і не був знайомий з мамою Соні, а вона — з моєю. Ми існували в житті одне одного, але так і не переступили цю межу.

У будь-яких суперечках вона перекручувала все так, щоб правою виявилася вона. І я завжди з нею погоджувався. Ми навіть жартували, що вона загнала мене під каблук і що я готовий погодитися з будь-якою її думкою.

На прогулянках я практично ніколи не бачив її в поганому настрої. Гуляти вона любила, і в ці моменти з нею було легко й весело. Але коли в неї були місячні, настрій псувався, і я знав: у ці дні краще взагалі не сперечатися. Я в усьому з нею погоджувався, просто щоб не чіпати її зайвий раз.

Тоді це здавалося милим. Лише згодом я зрозумів, що за цим жартом ховалося те, наскільки сильно я боявся її втратити.

Я не зміг просто залишити все як є. Посеред ночі написав Соні, що не можу закінчити наші стосунки ось так. Не знаю, чого я чекав у відповідь і наскільки був готовий почути щось неприємне. Але її повідомлення я запам'ятав: «Я боялася, що ти не напишеш. Ти мені потрібен».

У цих словах було більше, ніж проста згода помиритися. Принаймні так я сприймаю їх тепер. Тоді ж я відчув полегшення: ми не розлучалися, у нас залишався ще один шанс.

Ми продовжили бути разом. Напевно, нам обом хотілося вірити, що далі вийде краще. Але одного бажання було мало — попереду нам ще належало вчитися чути одне одного, і я далеко не завжди справлявся з цим.

До першого розлучення мені здавалося, що ми обидва шукаємо час одне для одного. Після того, як ми зійшлися знову, я все частіше відчував, що тільки я намагаюся викроїти час для зустрічей, а їй це було більш байдуже. Можливо, я помиляюся. Я не знаю, що вона відчувала насправді, і не можу стверджувати напевно. Але тоді мені здавалося саме так.

Я думав, що вона просто подорослішала. Виросла з наших стосунків. Спочатку вона любила мене більше — це відчувалося в близькості, у тому, як щиро вона писала, що боїться, що я не напишу. А потім вона просто виросла. А я залишився там же.

Тоді я не розумів, що відбувається. Я просто відчував, що втрачаю її, і через це починав поводитися ще більш відчайдушно.

У той час я не думав про те, чим закінчиться наша історія. Я просто був радий, що Соня все ще поруч.

Але згодом ми знову розлучилися. І цього разу — без примирення.

Я не пам'ятаю, що саме стало причиною. Можливо, все почалося з чергової побутової сварки. Можливо, річ знову була в клубі. Я можу лише припускати. У пам'яті не залишилося однієї конкретної розмови чи вчинку, після якого все закінчилося. Залишилося лише розуміння, що між нами знову щось зламалося — і цього разу ми не написали одне одному посеред ночі, не сказали «ти мені потрібен» і не спробували почати заново.

Зараз я не хочу видавати здогадки за спогади й призначати одну конкретну причину нашому розлученню. Я її не пам'ятаю. Але я пам'ятаю, яким був сам, і не можу виключати, що мої вчинки знову зіграли в цьому свою роль.