Пролог

Мені зовсім нещодавно виповнилося вісімнадцять, і здавалося, що доросле життя нарешті почалося.

Метою мого життя були гроші. Я багато працював, вільний час проводив із друзями і майже не замислювався над тим, заради чого все це. Мені здавалося, що життя влаштоване досить просто: заробляй, рухайся вперед, не сиди на місці і не ускладнюй собі голову тим, на що все одно не можеш вплинути.

У кохання я не вірив. Мені здавалося, люди самі його вигадали, щоб надати сенсу своїм вчинкам, виправдати слабкість і пояснити те, чому не могли знайти розумного пояснення. Я дивився на закоханих і не розумів, що вони знайшли одне в одному. Навіщо добровільно віддавати комусь свою свободу? Навіщо дозволяти іншій людині впливати на настрій, думки і навіть на те, як проживеш наступний день?

Я вважав себе розумнішим.

Я міг захопитися дівчиною, захотіти її уваги, провести з нею час — а потім спокійно повернутися до свого життя. Ніхто не займав у моїх думках надто багато місця. Ніхто не ставав настільки важливим, щоб сама думка про втрату цієї людини здавалася страшною.

Тоді я називав це свободою. Мені подобалося думати, що я нікому нічого не винен і що мої почуття завжди залишаться під моїм контролем. Я не помічав, що за цією впевненістю ховалося просте переконання: зі мною ніколи не станеться того, з чого я сам глузував.

Я ще не знав, як багато може змінити одна випадкова зустріч. Не знав, що одного разу сам стану людиною, з якої раніше сміявся. Що буду згадувати чужий голос, шукати знайоме обличчя в натовпі й намагатися зрозуміти, в який момент людина, яку зовсім недавно майже не знав, стала для мене цілим світом.

Я не вірив у кохання.

А потім зустрів Соню.

У той момент я не зрозумів, що ця зустріч колись стане початком історії, до якої я буду повертатися роками. Для мене все почалося звичайно — з роботи, поїздки до іншого міста й короткого повідомлення на сайті знайомств.

Але про це поки що рано.

Давайте почнемо з самого початку.