Епілог III

Того самого вечора. 

Львів.  Єва відчинила двері квартири й, не вмикаючи світла, сперлася спиною об холодну стіну. День був довгим. Дорога — виснажливою. А серце... Незрозуміло чому, але сьогодні воно було тривожним. Вона повільно поставила сумку біля дверей і підійшла до великого панорамного вікна. Місто жило своїм життям. Десь унизу сміялися люди. Хтось поспішав додому. Хтось лише починав вечір. Єва поклала долоню на скло. Шість місяців. Наче зовсім недавно вона вперше тримала маленького Даміана на руках. Наче зовсім недавно вперше побачила чоловіка, який дивився на людей так уважно, ніби вмів читати не лише аналізи, а й душі. Максим. Вона ледь усміхнулася. Їхні зустрічі були короткими. Іноді випадковими. Іноді навмисними. Вони могли годинами говорити про медицину. Про книги. Про дитинство. Про біль. І майже ніколи — про себе. Бо найважливіші слова обоє вперто залишали всередині. На столі завібрував телефон. Одне повідомлення. Максим. "Як минула дорога?" Єва усміхнулася. Коротке речення. Без зайвих слів. Але чомусь саме його вона чекала. Пальці швидко торкнулися екрана. "Добре. Уже вдома." За кілька секунд прийшла відповідь. "Голова не болить?" Єва завмерла. Усмішка стала ще теплішою. Вона не пам'ятала, коли востаннє хтось ставив їй саме це запитання. Не "як справи?". Не "що нового?". А саме... "Голова не болить?" Вона чесно відповіла. "Трохи." Телефон знову завібрував. "Не забудь випити ліки. І лягай спати раніше. Це наказ твого невролога." Єва тихо засміялася. 

— Який же ти впертий...

Прошепотіла вона в порожню квартиру. А потім відкрила шухляду. Дістала упаковку таблеток. Тих самих, які ще кілька місяців тому принципово не хотіла купувати. Тепер — пила їх без нагадувань. Бо вперше за багато років вона зрозуміла піклуватися про себе — це не слабкість. Це теж любов. Любов, яку іноді доводиться вчитися приймати. За сотні кілометрів від неї Максим також дивився у темне вікно. У руках тримав чашку давно охололої кави. Йому хотілося написати ще одне повідомлення. Щось більше. Щось важливіше. Але він лише відкрив діалог. Надрукував кілька слів. І знову стер. Не сьогодні. Для деяких почуттів теж потрібен правильний час. За вікном повільно починався новий день. Для когось він був продовженням давно знайомої історії. А для когось... Ставав її початком. Їхня історія лише починалася...

Продовження — у романі «Після вічності».