Епілог II

Адам зачинив кран і витер волосся рушником. Гарячий душ завжди допомагав йому впорядкувати думки після важкого дня. Він одягнув темно-синю футболку, провів рукою по волоссю й вийшов до вітальні. Анна сиділа на дивані з чашкою чаю. Побачивши його, усміхнулася.

— Нарешті.

— Вибач. Затримався.

Він підійшов до кухні, налив собі склянку води. Анна трохи невпевнено подивилася на нього.

— До речі... Тобі телефонували.

Адам озирнувся.

— Хто?

— Не знаю. Жінка. Я відповіла.

Його погляд одразу став серйознішим.

— Ти... відповіла на мій телефон?

Анна знизала плечима.

— Він задзвонив поруч зі мною. Я подумала, що нічого страшного.

На кілька секунд у квартирі запала тиша. Адам повільно поставив склянку на стільницю.

— Анно...

Його голос залишався спокійним. Без крику. Без злості. Але настільки серйозним, що вона відразу зрозуміла — припустилася помилки.

— Я не хотіла...

— Я знаю.

Він підійшов ближче.

— Але більше так не роби. Це мій телефон. Мої дзвінки. І моє особисте життя.

Анна опустила очі.

— Вибач.

Я справді не подумала.

— Я вірю. Саме тому зараз ми просто поговоримо.

Вона мовчала. Адам сів навпроти.

— Пам'ятаєш, про що ми домовилися, коли почали бачитися?

— Так.

— Нагадай.

Анна сумно всміхнулася.

— Що між нами не буде брехні. І що ти не готовий до серйозних стосунків.

— Саме так.

Він говорив тихо. Спокійно.

— Я не приховував від тебе, що в моєму житті є жінка, яку я колись дуже кохав. І є син. Я завжди буду відповідальним за них. Незалежно від того, чи будемо ми колись разом.

Анна кивнула.

— Я знаю.

— І ще... Я дуже ціную твою повагу до моїх кордонів. Тому прошу... Не відповідай більше на мої дзвінки. Добре?

— Добре.

Вона щиро кивнула.

— Обіцяю.

Адам усміхнувся.

— Дякую.

Він узяв телефон. На екрані світився пропущений виклик. **Катерина. **Серце непомітно стиснулося. Він відкрив історію дзвінків. Поруч був короткий запис. *"Завтра Даміану шість місяців. Будемо раді, якщо ти приїдеш." *Адам заплющив очі. На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Завтра... Уже шість місяців...

Він підняв погляд на Анну.

— Мені завтра потрібно поїхати.

— До сина?

— Так.

Вона теж усміхнулася.

— Тоді не забудь купити йому подарунок.

Адам тихо засміявся.

— Уже купив.

— Серйозно?

— Ще два тижні тому.

Анна похитала головою.

— Схоже, ти батько, який усе планує заздалегідь.

— Можливо.

Він поглянув у вікно. Десь далеко, за сотні кілометрів, уже спав його маленький син. А поруч із ним була жінка, яку він досі не перестав кохати. І хоч життя навчило його не чекати дива... Десь глибоко всередині жила тиха надія. Що одного дня Даміан святкуватиме свій день народження не в двох різних домівках. А в одному. Там, де всі троє знову зможуть назвати одне одного сім'єю.