Глава 41. Найперший подих

— Катю... Дихаємо. Спокійно. Ще раз. Саме так.

Катерина міцно стискала руку акушерки. Біль накочував хвилями. Кожна перейма ніби забирала сили. Та разом із ними приходило й інше відчуття. Очікування. Вона заплющила очі. Ще трохи... Ще зовсім трохи... Перед очима раптом промайнуло її життя. Мама. Дитинство. Тато. Перший день в університеті. Знайомство з Адамом. Їхні сварки. Перший поцілунок. Перша ніч. Їхній біль. І той день, коли вона дізналася, що вагітна. Ніби все життя привело її саме сюди.

— Катерино... Ще один раз. У тебе виходить.

Вона зібрала останні сили. І... За мить палату наповнив гучний дитячий плач. Час зупинився. Катерина широко розплющила очі.

— Це...

Лікар усміхнувся.

— Вітаю. У вас народився здоровий хлопчик.

По її щоках одразу покотилися сльози. Не від болю. Від щастя.

— Можна... Можна його?

Маленький теплий клубочок обережно поклали їй на груди. Такий крихітний. Такий беззахисний. Він заплакав ще раз. А потім несподівано затих. Наче впізнав її серце. Катерина тремтячими пальцями торкнулася маленької долоньки.

— Привіт... Мій хлопчику... Я так чекала на тебе...

Вона поцілувала його в лобик.

— Обіцяю... Що зроблю все... Щоб ти ріс у любові. Навіть якщо життя не завжди буде простим.

За склом палати Олександра вже плакала, не приховуючи сліз. Стефан стояв поруч. Великий. Сильний чоловік. Який колись думав, що вже ніколи не стане дідусем. Він лише мовчки витер очі долонею.

— Донечка...

Тихо прошепотів він.

— Дякую...

Через кілька годин палата нарешті стихла. Катерина втомлено лежала на ліжку. Малюк мирно спав у прозорому ліжечку поруч. Двері тихо прочинилися. До палати несміливо зайшов Адам. У руках нічого не було. Лише невеликий подарунковий пакет.

— Привіт...

Катерина усміхнулася.

— Привіт.

Він розгублено озирнувся.

— Я... Купив тобі величезний букет. Медсестра сказала, що з ним сюди не можна.

Катерина тихо засміялася.

— Вірю. Це дуже схоже на тебе.

— Він залишився на посту медсестер. Сказали, що палата тепер пахне квітковим магазином.

— Значить, їм сьогодні теж трохи свято.

Обоє усміхнулися. Так просто. Так спокійно. Без напруги. Без образ. Адам повільно підійшов до маленького ліжечка. Довго мовчав. Наче боявся навіть дихати.

— Можна?

Катерина лише кивнула. Він дуже обережно взяв сина на руки. Наче найдорожчий скарб у світі.

— Привіт... Маленький...

Хлопчик сонно відкрив очі. І знову заплющив їх. Адам усміхнувся так щиро, що Катерина ніколи раніше не бачила його таким.

— Він красивий.

— Так.

— Схожий на тебе.

Катерина тихо похитала головою.

— Очі твої.

— Побачимо. Вони ще зміняться.

Знову запала тиша. Але цього разу вона була теплою. Домашньою. Адам обережно гойдав сина.

— Знаєш... Раніше я думав... Що найбільша відповідальність — це компанія. Тисячі працівників. Мільйони гривень. Сотні рішень щодня.

Він подивився на маленьке личко.

— Виявилося... Найбільша відповідальність важить трохи більше трьох кілограмів.

Катерина засміялася крізь сльози.

— Так. І не має жодного уявлення, наскільки сильно вже змінила наше життя.

Адам сів поруч із її ліжком. Довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Дякую.

Катерина здивовано подивилася на нього.

— За що?

— За нього. За те, що ти не здалася. За те, що подарувала йому життя.

Вона опустила очі.

— Це наше спільне диво. Не лише моє.

Адам кивнув.

— Я не знаю, що чекає нас далі. Не знаю, чи зможу коли-небудь повернути твою довіру. І сьогодні не хочу про це говорити.

Він перевів погляд на сина.

— Але одну річ я знаю точно. Відсьогодні ми більше не маємо права думати лише про себе. Є людина... Яка дивитиметься на нас. Вчитиметься у нас. Любитиме нас. І ми повинні зробити все... Щоб він ніколи не сумнівався, що народився в любові.

Катерина відчула, як до очей знову підступають сльози.

— Знаєш... Мені здається... Ми вже зробили для нього найголовніше.

Адам підняв погляд.

— Яке?

Вона усміхнулася. Спокійно. По-дорослому.

— Ми обоє залишилися поруч. Не заради себе. Заради нього. А все інше... Життя розставить на свої місця.

У палаті запанувала тиша. Лише маленький хлопчик тихенько сопів на руках у батька. І вперше за дуже довгий час ця тиша була не про втрати. Вона була про новий початок.