Глава 40. День, який змінив усе

Кінець вересня завжди пахнув стиглими яблуками. Повітря стало прохолоднішим. Ранки вкривалися легким туманом, а вечори змушували дедалі частіше діставати теплі светри. Минуло майже чотири місяці. Чотири місяці нового життя. Життя, до якого вони всі поступово звикали. Щосуботи біля будинку Стефана зупинявся чорний автомобіль. І щоразу маленький песик першим біг до воріт, ніби знав, хто приїхав.

— Адам приїхав! — усміхалася Олександра.

Стефан лише фиркав:

— Собака вже любить його більше, ніж мене. 

Та навіть він більше не приховував, що чекає цих приїздів. Адам ніколи не приходив із порожніми руками. То привозив нову книжку про догляд за немовлятами. То дитячий плед. То маленькі шкарпетки, які викликали сміх у Катерини.

— Він ще навіть не народився. Навіщо йому десята пара?

— Бо ці були із жирафами.

Абсолютно серйозно відповів Адам. Катерина лише хитала головою.

— Божевільний.

— Закоханий.

Тихо поправила Олександра. І Катерина більше нічого не відповіла.  Між ними більше не було сварок. Не було образливих слів. Лише довгі розмови. Про дитину. Про її здоров'я. Про майбутнє. Іноді вони годинами сиділи на терасі. Мовчали. Спостерігали, як сонце повільно ховається за деревами. І цього мовчання вже ніхто не боявся. Воно перестало бути болючим. Стало спокійним. Адам жодного разу не заговорив про їхні стосунки. Він пам'ятав обіцянку. Час. Лише час. 

Тридцятого вересня Катерина прокинулася ще до світанку. Щось було не так. Вона обережно сіла на ліжку. Долоня сама лягла на великий живіт.

— Маленький... Ти сьогодні якийсь неспокійний.

Раптом унизу живота з'явився знайомий тягнучий біль. Невелика. Терпима. За кілька хвилин він повторився. Катерина насупилася.

— Олександро...

Тихо покликала вона. За хвилину двері відчинилися.

— Що сталося?

— Здається... Починається.

Олександра миттєво змінилася на обличчі.

— Уже?

Катерина лише кивнула. Саме в цю мить біль повернувся. Сильніший. Вона міцніше стиснула край ковдри. Олександра одразу взяла телефон.

— Стефане!

За кілька секунд він уже був у кімнаті.

— Їдемо. Негайно.

Автомобіль мчав трасою до Києва. Стефан мовчки стискав кермо. Олександра сиділа поруч із Катериною на задньому сидінні.

— Дихай. Все добре.Ти молодець.

Катерина лише кивала. Чергова перейма змусила її заплющити очі.

— Боляче?

Тихо запитала Олександра.

— Уже... Так.

У цей самий час Адам саме закінчував нараду. Телефон завібрував.  Олександра.  Він відповів одразу.

— Алло?

— Адаме... Ми їдемо до пологового.

На кілька секунд він перестав дихати.

— Що?..

— Здається, сьогодні ти вперше побачиш свого сина.

Усе навколо ніби завмерло.

— Я... Я вже їду.

— Не поспішайте настільки, щоб наробити дурниць на дорозі. Ми будемо чекати.

Адам навіть не пам'ятав, як вибіг із кабінету. Усе змішалося. У голові билася лише одна думка.  Сьогодні.  Сьогодні він стане татом. І вперше в житті... Йому було страшніше, ніж будь-коли.