Глава 38. Нові рішення

Ранкове сонце повільно пробивалося крізь мереживні фіранки. На кухні пахло свіжозвареною кавою. Олександра ще з самого ранку поїхала до міста у справах, а Стефан працював у саду. Катерина сиділа на терасі, загорнувшись у легкий плед. Перед нею стояла чашка теплого чаю. Телефон тихо завібрував. Єва. На обличчі Катерини вперше за довгий час з'явилася справжня усмішка.

— Привіт.

— Ну? — одразу почулося у слухавці. — Я вже годину ходжу квартирою і не знаходжу собі місця. Як усе минуло?

Катерина тихо видихнула.

— Він приїжджав.

На кілька секунд запала тиша.

— І?

— Ми поговорили.

— Катю... Не мовчи.

— Було важко. Дуже.

Єва нічого не сказала.

Вона знала: іноді людині потрібно кілька секунд, щоб зібрати думки.

— Він просив пробачення. Сказав, що кохає мене. Що хоче бути поруч.

— А ти?

Катерина опустила погляд на живіт.

— Я сказала правду. Що теж його кохаю. Але цього вже недостатньо.

У слухавці почувся тихий видих.

— Ти правильно зробила.

— Не знаю... Можливо, я була надто жорсткою.

— Ні. Ти була чесною. А це різні речі.

Катерина усміхнулася. Саме за це вона любила Єву. Подруга ніколи не говорила те, що хотілося почути. Вона говорила те, що було потрібне.

— Я дозволила йому бути батьком. Він може приїжджати. Бачитися з малюком. Але між нами... Поки що нічого не буде.

— І це теж правильно.

Катерина замислилася.

— Знаєш... Коли він поклав руку мені на живіт... Наш малюк вперше штовхнув його.

Єва тихо засміялася.

— Мені здається, малюк уже все вирішив за вас.

— Не починай.

— Добре, мовчу.

Обидві засміялися. І вперше за багато місяців цей сміх був легким. Без болю. Через хвилину Катерина помітила, що голос Єви став незвично спокійним.

— А ти як?

Запала коротка пауза.

— Якщо чесно... Мені здається, я теж починаю змінюватися.

— У якому сенсі?

— Пам'ятаєш, ти постійно сварила мене через ті мігрені?

Катерина усміхнулася.

— Не сварила. Я хвилювалася.

— От саме. Я нарешті почала лікування. Уже була в клініці. Пройшла обстеження.

Лікар сказав, що якщо не навчитися відпочивати й не змінити ритм життя, жодні таблетки не допоможуть.

— І що ти вирішила?

Єва довго мовчала.

— Знаєш... Мені двадцять чотири. А я вже чотири роки просто існую. Не живу. ьСаме існую. Працюю. Повертаюся додому. Сплю. І так по колу. 

Катерина уважно слухала.

— Я весь цей час думала, що якщо почну усміхатися... То ніби зраджу пам'ять по чоловіку. Наче не маю права бути щасливою.

— Єво...

— Але знаєш, що я зрозуміла?

Він би першим насварив мене. Сказав би, що я поводжуся як дурненька. Катерина ледь усміхнулася. Саме так він і сказав би.

— Учора я вперше за чотири роки викинула коробку з його речами. Не тому, що перестала любити. А тому... Що зрозуміла. Любов не живе в речах. Вона живе в серці. По щоках Катерини повільно покотилися сльози.

— Я думаю... Настав час жити далі. Не забувати. Не викреслювати минуле. А просто дозволити собі майбутнє.

— І що ти зробиш?

Єва несподівано засміялася.

— Для початку куплю нову сукню.

Катерина теж розсміялася.

— Серйозно?

— Абсолютно. А ще... Може, вперше за кілька років пофарбую волосся.

— Ого.

Це вже серйозні зміни.

— Саме так. Хочу знову навчитися подобатися собі. Не комусь. Собі.

Катерина усміхнулася.

— Знаєш... Мені здається, саме з цього і починається нове життя.

— Побачимо.

Єва подивилася у вікно. За склом вирувала весна.

— Хто знає... Може, життя ще приготувало для нас кілька сюрпризів.

Катерина усміхнулася, навіть не підозрюючи, що один із таких сюрпризів уже зовсім скоро знову зведе Єву з лікарем, якого вона бачила лише кілька хвилин. І ця випадкова зустріч змінить не лише її життя. А й життя людини, яка давно перестала вірити у випадковості.