Глава 37. Другий шанс не просять

Адам ще довго сидів у своєму кабінеті. Перед ним лежав телефон. Контакт Олександри. Він дивився на нього кілька хвилин. Уперше в житті він боявся зробити дзвінок. Не тому, що міг почути відмову. А тому, що розумів — цього разу не має права думати лише про себе. Він натиснув кнопку виклику.

— Добрий вечір.

— Добрий...

Голос Олександри був спокійним.

— Це Адам.

— Я зрозуміла.

Між ними запала тиша.

— Максим уже сказав?

— Так.

— Тоді ти знаєщ, чому я телефоную.

— Знаю.

— Допоможи мені.

Олександра мовчала.

— Я не прошу переконувати Катерину. Не прошу говорити за мене. Я лише хочу побачити її.

— А якщо вона цього не хоче?

Адам заплющив очі.

— Тоді я поїду. Без жодного слова.

— Це дуже легко сказати телефоном.

— Ні. Це дуже важко сказати людині, яка має повне право мені не довіряти.

Олександра повільно видихнула.

— Ти знаєш, що вона пережила?

— Знаю лише частину.

— Тоді послухай. Коли Катерина приїхала до нас... Вона майже не говорила. Вона сиділа біля вікна. Годинами. Іноді мені здавалося, що вона навіть забула, як усміхатися. Я щоночі чула, як вона плаче. Думала, що ми не почуємо. А ми чули. Щоночі. 

Адам мовчав.

— Найстрашніше було не це. Найстрашніше було те, що вона весь час повторювала одну фразу. "...Він мені не повірив..." Не "він мене покинув". Не "він мене розлюбив".  Саме...  "...він мені не повірив..."

У Адама перехопило подих.

— Я знаю...

— Ні. Ти лише починаєш це розуміти.

Олександра зробила коротку паузу.

— Вона носить під серцем твою дитину. І жодного разу не сказала про тебе нічого поганого. Жодного. Вона не дозволила навіть мені тебе засуджувати. Знаєш, чому?

Адам мовчав.

— Бо досі кохає. І саме тому їй так боляче.

У слухавці запанувала тиша.

— Олександро... Я не прошу другого шансу. Я прошу можливість попросити пробачення. Якщо після цього вона скаже мені піти... Я піду. Але цього разу не залишу її, не вислухавши.

Олександра довго мовчала.

— Добре. Приїжджай. Та запам'ятай одну річ. Якщо ти ще хоч раз зробиш так, що вона плакатиме через тебе... Я особисто тебе знайду. І повір... Мені буде байдуже, хто ти. І на те, що ми з тобою довгий час співпрацювали.

Адам ледь усміхнувся.

— Знаєш... Я навіть не сумніваюся.

— І правильно.

Перед тим як покласти слухавку, тихо сказала:

— Не їдь повертати Катерину. Їдь довести, що ти став чоловіком, якому одного дня вона, можливо, знову зможе довіряти.

Дорога до села здалася найдовшою у житті. Сонце вже хилилося до обрію. Біля будинку стояв Стефан. Наче знав, що він приїде. Їхні погляди зустрілися. Жоден не простягнув руки.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Стефан кілька секунд мовчав.

— Якщо приїхав шукати виправдання...

Можеш одразу їхати назад.

— Не приїхав.

— Якщо хочеш переконати мене, що все сталося випадково...

Теж не витрачай часу.

— Я знаю.

Стефан уважно подивився йому в очі.

— Тоді навіщо?

Адам уперше опустив погляд.

— Бо я зруйнував найдорожче, що мав. І хочу хоча б спробувати це виправити.

Стефан мовчав. Потім відступив убік.

— Вона в саду. Але запам'ятай. Якщо побачу, що їй важко... Розмова закінчиться.

— Домовились.

Катерина сиділа на дерев'яній лавці. На колінах лежала книжка. Та вона давно її не читала.  Вона просто слухала спів птахів. Кроки. Серце пропустило удар. Вона не обернулася.

— Привіт...

Тихо сказав Адам.

— Привіт.

Її голос був спокійним. Вона повільно підняла очі.  Він змінився. Схуд. Під очима залягли темні кола. Але найбільше змінився погляд. У ньому більше не було впевненості.  Лише біль.

— Максим сказав?

— Так.

Запала тиша.

— Вітаю.

Ледь усміхнулася вона.

— Ти станеш татом.

Від цих слів у нього защеміло в грудях.

— Пробач... 

Катерина тихо похитала головою.

— Не поспішай. Я хочу, щоб цього разу говорила я.

Він мовчки кивнув.

— Знаєш... Я багато разів уявляла нашу зустріч. Думала, що кричатиму. Плакатиму. Звинувачуватиму. Але коли побачила тебе... Нічого цього не відчула. Лише втому.

Вона дивилася кудись повз нього.

— Мене зламала не трагедія. Не втрата роботи. Не самотність. Мене зламав день, коли чоловік, якого я кохала найбільше у світі... Подивився мені в очі... І вирішив, що я здатна зрадити власні принципи.

Голос уперше затремтів.

— Ти навіть не дав мені шансу. Не поставив жодного запитання. Ти просто виніс вирок.

Адам мовчав. Йому не було чого сказати. Бо кожне її слово було правдою.

— Я знаю.

Тихо відповів він.

— Ні. Ти лише зараз починаєш це розуміти.

Вона поклала руку на живіт.

— Коли я дізналася про дитину... Я хотіла тобі сказати. Справді хотіла. Навіть прийшла до тебе. Але... Побачила іншу жінку у твоєму кабінеті. Я розвернулася і пішла.

Він заплющив очі.

— Ірина тоді...

— Не потрібно.

Вона м'яко його зупинила.

— Це вже нічого не змінює.

Знову запала тиша.

— Я не прийшов виправдовуватися. Я прийшов попросити пробачення. І сказати... Що кохаю тебе. Завжди кохав. Просто був занадто сліпим, щоб це зрозуміти.

Катерина довго дивилася на нього. У її очах блищали сльози.

— Я теж тебе кохаю, Адаме.

Він здригнувся.

— Але іноді кохання недостатньо. Довіра важливіша. І саме її ти одного разу зруйнував.

Він повільно кивнув.

— Я знаю.

— Ні. Дозволь мені закінчити.

Вона зробила глибокий вдих.

— Ти маєш право бути батьком. І я ніколи не стану між тобою та нашою дитиною. Хочеш приїжджати? Приїжджай. Але завжди попереджай. Я не буду ховатися. Не буду забороняти бачитися. Бо дитина не винна у наших помилках.