Глава 36. Правда, яку не можна сказати телефоном

Львів зустрів Максима дрібним весняним дощем. Він майже не спав. За останню добу в голові прокручував лише одну думку. Як сказати людині, що вона стане батьком... І що вже майже пів року живе, навіть не підозрюючи про це. Адам саме завершував нараду.

— Якщо немає більше питань, продовжимо завтра.

Працівники один за одним виходили із конференц-зали.

— Адаме.

Він обернувся.

— Максим?

— Є хвилина?

По обличчю друга він одразу зрозумів. Щось сталося.

— Ходімо.

Вони сіли в невеликому кабінеті. Адам налив дві чашки кави. Максим мовчав. Лише дивився у вікно.

— Це настільки серйозно?

— Так.

Адам повільно відклав чашку.

— Хтось помер?

— Ні.

— Тоді що?

Максим зробив глибокий вдих.

— Я бачив Катерину.

Світ ніби на секунду зупинився. Адам різко підвів голову.

— Де?

— У Києві.

— Вона... Вона здорова?

— Так.

Адам полегшено видихнув.

— Слава Богу...

Максим мовчав. І це мовчання було набагато страшнішим за будь-які слова.

— Максим... Не мовчи.

— Вона вагітна.

...

У кабінеті стало так тихо, що було чути шум дощу за вікном. Адам дивився на друга. Наче не зрозумів сказаного.

— Що?

— Катерина вагітна.

Кілька секунд він навіть не кліпав. Потім тихо запитав:

— Від кого?

Максим повільно заплющив очі.

— Серйозно?

Адам мовчав. І раптом усе склалося. Ті дні. Та ніч. Чашка вислизнула з його руки. Глухо вдарилася об підлогу. Кава розлилася темною плямою.

— Ні...

Прошепотів він.

— Ні...

Максим мовчки спостерігав. Вперше за багато років він бачив Адама таким.

— Я... Я стану батьком?

— Так.

Адам повільно сів назад. Провів руками по обличчю.

— Скільки?

— Уже майже шість місяців.

Він різко підняв очі.

— Шість?..

Максим лише кивнув.

— Шість місяців... Я... Навіть не знав...

Він опустив голову. Його плечі здригнулися.

— Максим... Я пропустив перший удар серця своєї дитини. Перші УЗД. Перші фотографії. Перші поштовхи. Усе...

Він говорив уривками. Наче кожне слово давалося через біль.

— Вона була сама... Увесь цей час... Сама.

Максим уперше поклав руку йому на плече.

— Не зовсім. Із нею були Стефан і Олександра. Вони дуже її підтримують.

Адам кивнув.

— Добре... Хоч хтось був поруч.

Потім несподівано запитав:

— Вона... Щаслива?

Максим замислився.

— Вона спокійніша. Навчилася знову усміхатися. Але... Її очі щоразу стають сумними, коли хтось випадково згадує твоє ім'я.

Адам заплющив очі. Одна сльоза повільно скотилася по щоці.

— Вона мене досі кохає?

Максим усміхнувся сумно.

— Не мені відповідати на це питання. Але я скажу тобі інше. Вона жодного разу не сказала про тебе поганого слова. Жодного. Навіть після всього. Вона лише попросила... Щоб дитина колись знала свого батька. 

Адам більше не стримувався. Він заплакав. Тихо. По-дорослому. Без ридань. Так плачуть чоловіки, коли розуміють, скільки безцінного часу втратили. Минуло кілька хвилин. Максим мовчав. Не поспішав його заспокоювати. Іноді людині потрібно просто дати право прожити свій біль. Нарешті Адам витер очі.

— Де вона зараз?

Максим подивився на нього уважно.

— Чому питаєш?

— Бо хочу поїхати. Прямо зараз.

Максим повільно похитав головою.

— Ні.

Адам насупився.

— Чому?

— Бо якщо ти зараз поїдеш... Ти поїдеш не до Катерини. Ти поїдеш до свого страху. До свого каяття. До своєї провини. А не до неї. 

Запала тиша.

— Вона зараз потребує спокою. Не пояснень. І точно не чоловіка, який приїде лише тому, що дізнався про дитину.

Адам мовчав. Максим продовжив уже тихіше:

— Якщо поїдеш... То лише тоді, коли будеш готовий боротися не за право називатися батьком. А за право знову стати чоловіком, якому вона зможе довірити своє серце. Бо саме його ти одного разу розбив. І жодна дитина цього не змінить.

Адам повільно кивнув. Він подивився у вікно. Дощ уже закінчився. Крізь хмари вперше за день пробилося сонце. І вперше за багато місяців він зрозумів... Попереду в нього ще дуже довгий шлях. Але тепер він точно знав, заради кого готовий пройти його до кінця.