Глава 35. Випадкова зустріч

Ранок почався не так, як усі попередні. Катерина прокинулася ще до світанку. Низ живота неприємно тягнуло. Спочатку вона спробувала переконати себе, що це звичайна втома. Обережно сіла на ліжку. Глибоко вдихнула. Минуло кілька хвилин. Біль не зникав. Навпаки. Ставав дедалі відчутнішим. Вона поклала долоню на живіт.

— Тільки не зараз...

Ледь чутно прошепотіла.

— Катрусю?

Олександра відразу зрозуміла, що щось не так.

— Що сталося?

— Трохи болить... Хотіла не будити вас.

Олександра навіть не дала їй договорити.

— Стефане!

За кілька секунд він уже був у кімнаті.

— Що?

Олександра коротко пояснила ситуацію. Стефан миттєво схопив ключі від автомобіля.

— Їдемо.

— Може, зачекаємо? — несміливо озвалася Катерина.

— Ні.

Твердо відповів він.

— Якщо це виявиться дрібницею — ми лише втратимо кілька годин. А якщо ні... Я собі цього ніколи не пробачу.

До Києва вони майже не розмовляли. Стефан міцніше стискав кермо. Олександра сиділа поруч із Катериною на задньому сидінні. Тримала її за руку. І весь час повторювала:

— Усе буде добре. Чуєш? Усе буде добре.

Клініка жила своїм звичним життям. Медсестри поспішали коридорами. Лікарі переглядали історії хвороб. У конференц-залі саме розпочинався другий день Всеукраїнського медичного форуму. До столиці приїхали десятки спеціалістів із різних міст. Серед них був і Максим. Він щойно завершив доповідь і прямував до діагностичного корпусу, коли випадково помітив знайоме обличчя. Катерина. Вона сиділа в коридорі. Поруч — Стефан і Олександра. Максим завмер. А потім його погляд опустився нижче. На її округлий живіт. Серце пропустило удар.

— Катерино?..

Вона підняла голову. Спочатку розгубилася. А потім усміхнулася.

— Максим...

— Що ти тут робиш?

— Плановий огляд. І... трохи злякалися зранку. Лікар сказав перестрахуватися.

Максим помітно видихнув.

— Уже оглянули?

— Так. Сказали, що з малюком усе добре. Потрібно більше відпочивати.

Він усміхнувся.

— Це найкраща новина за сьогодні.

Стефан і Олександра тактовно відійшли трохи далі. Залишивши їх наодинці. Максим мовчав кілька секунд. Потім тихо запитав:

— Він знає?

Катерина повільно похитала головою.

— Ні.

— Чому?

Вона довго дивилася у вікно.

— Бо не хотіла, щоб він залишився через дитину. Я хотіла... Щоб чоловік був поруч лише тоді, коли справді цього хоче.

Максим уважно слухав. Не перебивав.

— А зараз?

Вона повільно опустила погляд на живіт.

— Думаю... Він має право знати. Не заради мене. Заради нашої дитини.

Максим кивнув.

— Дякую.

— За що?

— За те, що навіть після всього, що сталося, ти не позбавляєш його права бути батьком.

Катерина ледь усміхнулася.

— Я не хочу, щоб моя дитина колись дорікнула мені, що я зробила вибір за неї.

Коли вони попрощалися, Максим ще довго стояв у коридорі. У руках він стискав телефон. На екрані світився контакт. Адам. Палець завмер над кнопкою виклику. Він розумів. Після цієї розмови життя його друга вже ніколи не буде таким, як раніше. Максим заплющив очі. І натиснув «Подзвонити».

— Алло?

У слухавці почувся втомлений голос. Максим зробив глибокий вдих.

— Адаме... Нам потрібно зустрітися. Сьогодні. Це дуже важливо.