Глава 34. Дім, у якому чекають

Весна цього року прийшла рано. Дорога до села потопала у молодій зелені. Яблуні вже вкрилися ніжним білим цвітом, а повітря пахло землею після нічного дощу. Катерина сиділа біля вікна автомобіля й мовчки дивилася вперед. Однією рукою вона несвідомо гладила округлий живіт. Іноді малюк уже нагадував про себе легкими поштовхами. Щоразу вона завмирала. Щоразу усміхалася.

— Знову? — усміхнулася Олександра, не відриваючи погляду від дороги.

Катерина лише кивнула.

— Здається... йому подобається ця дорога.

— Або вже знає, що їде додому.

Катерина тихо засміялася.

— Додому...

Як же давно вона не вимовляла це слово з таким теплом.  Автомобіль повільно звернув на знайому вулицю. Біля будинку вже стояв Стефан. Він побачив машину ще здалеку. Навіть не дочекавшись, поки вона повністю зупиниться, рушив назустріч.

— Повільно! — одразу сказав він, відчиняючи дверцята.

— Я сама...

— Знаю. Але дозволь мені хоч іноді бути батьком.

У його голосі було стільки ніжності, що Катерина лише усміхнулася. Вона вийшла з машини. Стефан уважно подивився на доньку. Обличчя стало спокійнішим. Погляд — світлішим. І хоч очі ще зберігали слід пережитого болю, у них знову з'явилося життя. Він мовчки обійняв її. Обережно. Наче боявся завдати бодай найменшого дискомфорту.

— Скучив.

Тихо сказав він.

— Я теж, тату.

І він відчув, як у грудях защеміло.

— Ну досить.

Олександра усміхнулася.

— Якщо ви ще трохи постоїте, то я сама всі валізи занесу.

— Не смій.

Одразу відповів Стефан.

— Для чого тоді я тут?

Він уже за хвилину витягав із багажника сумки. Обережно поставив коробку з дитячими речами. Потім ще одну. І ще. Олександра тихенько засміялася.

— Ти ж сказав, що це забагато.

— Це було два місяці тому.

Я передумав.

— Передумав?

— Так. Мені здається, ми ще мало купили.

Катерина розсміялася так щиро, що Стефан усміхнувся у відповідь. Саме цього сміху йому не вистачало всі ці місяці. Будинок зустрів їх запахом свіжої випічки.

— Ти готував?

Катерина здивовано підняла брови.

— Я.

Після вечері Стефан несподівано сказав:

— Ходімо.

— Куди?

— Побачиш.

Він відчинив двері кімнати поруч зі спальнею. Катерина завмерла. Світлі стіни. Білі фіранки. Дерев'яне ліжечко. Комод. Книжкова полиця. Маленьке крісло-гойдалка біля вікна. І мобіль із дерев'яними зірочками над колискою. Вона повільно зайшла всередину. Провела рукою по бортику ліжечка.

— Тату...

Голос затремтів.

— Це...

Стефан ніяково почухав потилицю.

— Ліжечко ми збирав удвох із сусідом. Бо самому було незручно.

— І три рази переробляли.

Додала Олександра.

— Бо хтось не хотів читати інструкцію.

— Я її читав.

— Уже після того, як прикрутив деталі навпаки.

Катерина засміялася крізь сльози.

— Ви... Ви все це зробили для нас?

— Ні.

Спокійно відповів Стефан.

— Для нашої родини.

Він підійшов ближче. Поклав долоню їй на плече.

— Доню... Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, як складеться життя. Але хочу, щоб ти завжди пам'ятала одну річ. Тут...

Він обвів поглядом будинок.

— Тебе ніколи не засудять. Ніколи не дорікнуть. І ніколи не залишать саму. Що б не сталося.

Катерина вже не могла стримувати сліз.

— Мені так шкода...

— За що?

— Через мене вам довелося все це пережити.

Стефан повільно похитав головою.

— Ні. Ти помиляєшся. Ми переживали не через тебе. Ми переживали за тебе. І це зовсім різні речі.

У кімнаті запала тиша. Олександра підійшла до Катерини й ніжно обійняла її. Стефан обійняв їх обох. Утрьох вони стояли посеред маленької дитячої кімнати. Без гучних обіцянок. Без пафосних слів. Лише троє людей, яких життя звело разом. І маленьке серце під долонею Катерини тихенько нагадало про себе. Наче й воно відчуло... Що нарешті опинилося там, де його чекали. Пізно ввечері, коли Катерина вже спала, Стефан сидів на терасі. У руках він тримав маленькі дитячі шкарпетки. Такі крихітні, що майже вміщалися на його долоні. Олександра тихо сіла поруч.

— Про що думаєш?

Він усміхнувся.

— Про те... Яке дивне життя. Колись я боявся, що не впораюся бути батьком. А тепер боюся, що не впораюся бути дідусем.

Олександра тихо засміялася.

— Впораєшся.

— Звідки така впевненість?

Вона поклала голову йому на плече.

— Бо я ще ніколи не бачила чоловіка, який так сильно любить свою дитину.

Стефан мовчки дивився на зоряне небо.

— Знаєш... Я все ще злий на Адама. Дуже. Але щовечора молюся лише про одне.  Щоб одного дня він став таким батьком...  Якого заслуговує ця дитина. Бо дитина не повинна відповідати за помилки дорослих. 

Олександра міцніше стиснула його руку. І в цій простій фразі було стільки мудрості, що навіть весняний вітер ніби завмер, слухаючи її.