Глава 33. Там, де тебе завжди чекають

Чотири місяці. Іноді саме стільки потрібно людині, щоб навчитися дихати заново. Київ зустрів Катерину зовсім інакше, ніж колись. Олександра майже силоміць забрала її до себе.

— І не сперечайся.

— Але...

— Жодних "але". Поки ти не навчишся знову посміхатися, нікуди тебе не відпущу.

Катерина тоді лише тихо всміхнулася. І вперше дозволила комусь подбати про себе.

— Повільніше.

Олександра одразу підхопила пакети.

— Я сама можу.

— Знаю. Саме тому й не дам.

Катерина засміялася.

— Ти зараз дуже схожа на тата.

— Це комплімент.

— Найбільший.

Олександра ніжно торкнулася її плеча.

— Ходімо додому.

Там пиріг уже, мабуть, охолов. Вечорами вони часто сиділи на балконі. Пили чай. Дивилися на вечірній Київ. І мовчали. Їхнє мовчання давно перестало бути незручним. Одного вечора Катерина раптом запитала:

— Знаєш... Ти ніколи не питаєш про нього.

Олександра зробила ковток чаю.

— Бо якщо ти захочеш розповісти — розповіси сама. А якщо ні... Я не маю права торкатися твоєї рани.

Катерина довго дивилася кудись удалину.

— Я досі його кохаю.

Слова прозвучали майже пошепки.

— Знаю.

— І це найгірше. Хотіла б ненавидіти. Хотіла б злитися. Хотіла б забути. А замість цього... Щоночі думаю, чи він повечеряв. Чи виспався. Чи не працює знову до другої ночі.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Дурна, правда?

Олександра повільно похитала головою.

— Ні. Ти просто кохаєш. А справжнє кохання не вимикається одним рішенням.

Катерина опустила очі. Її долоня лягла на вже помітно округлий живіт.

— Він так і не знає...

Олександра теж подивилася на животик.

— Не знає.

— Може, колись зненавидить мене за це.

— А може... Колись подякує.

Катерина здивовано підняла очі.

— За що?

— За те, що ти не використала дитину, щоб утримати його поруч.

Запанувала тиша.

— Ти могла сказати. Могла благати. Могла тиснути. Але не зробила цього. Бо хотіла, щоб поруч із вами був чоловік, який залишається не через обов'язок. А через любов.

Катерина не стримала сліз.

— Я дуже боюся...

— Чого саме?

— Що ця дитина колись запитає... "Де мій тато?"

Олександра підсунула свій стілець ближче. Обійняла її. Так міцно. Так по-материнськи.

— Тоді ти скажеш правду. Що її тато — хороша людина. Яка зробила дуже болючу помилку. Але це не означає, що він її не любив.

— Звідки ти знаєш?

Олександра ледь усміхнулася.

— Бо я бачила його очі. Ще тоді. У день народження. І бачила, як він дивився на тебе. Так не дивляться на випадкових людей. Так дивляться лише на тих, кого бояться втратити. 

Катерина заплющила очі. По щоці тихо скотилася сльоза.

— Мені так не вистачає мами...

Ледь чутно сказала вона. Олександра завмерла. А потім обережно прибрала пасмо волосся з її обличчя.

— Знаєш... Я ніколи не народжувала дітей. Життя склалося інакше. І, мабуть, завжди думала, що вже запізно стати для когось мамою. 

Вона лагідно усміхнулася.

— Але якщо ти дозволиш... Я дуже хочу бути людиною, до якої ти завжди можеш прийти. 

Катерина більше не стримувалася. Вона міцно обійняла Олександру. Так, як колись у дитинстві обіймала власну маму.

— Дякую... За все.

Олександра поцілувала її в чоло.

— Все буде добре.

Це слово прозвучало так тихо, що його майже забрав весняний вітер. Катерина здригнулася.  І саме цього вечора зрозуміла... Рідними стають не лише ті, хто подарував тобі життя. Іноді Бог приводить у нього людей трохи пізніше. Саме тоді, коли вони потрібні найбільше.  За кілька тижнів дитяча кімната була майже готова. Маленьке ліжечко. І плюшевий ведмедик, якого Олександра купила ще до того, як дізналася стать дитини.

— Тепер час повертатися.

Тихо сказала вона одного ранку. Катерина здивовано подивилася на неї.

— Додому. До села.  До саду, який уже, мабуть, увесь у яблуневому цвіті.  Дитина повинна народитися там, де буде багато любові. А її там... Дуже багато.

Катерина поклала руку на живіт. Наче маленьке життя всередині почуло ці слова. І вперше за довгий час вона не боялася майбутнього. Бо тепер точно знала. Що б не сталося далі... Вона більше ніколи не буде сама.