Глава 32. Її нездійсненна мрія

Робота стала його єдиним порятунком. Щойно заплющував очі - бачив Катерину. Щойно залишався наодинці - чув її голос. Тому він працював. З ранку до глибокої ночі. Без вихідних. Минув майже місяць. Розслідування нарешті дало перші результати.

— Ми знайшли відповідального.

Начальник служби безпеки поклав перед Адамом папку.

— Це був керівник підрядної компанії. Без погодження замінив конструкції на дешевші. Різницю в коштах вивели через фіктивні фірми. 

Адам мовчки перегортав сторінки. Кожен документ стискав горло дедалі сильніше. Катерина говорила правду. Від першого слова. До останнього.

— Передавайте всі матеріали до прокуратури.

— Уже передали.

— Домагайтеся максимального покарання.

— Так.

Адам закрив папку.

— І ще...

Він підвів очі.

— Компанія повністю оплатить лікування всіх постраждалих дітей. Неважливо, скільки це коштуватиме.

— Але...

— Це не обговорюється.

Через кілька днів на пресконференції журналісти чекали зовсім іншого. Виправдань. Натомість Адам вийшов до мікрофона й сказав лише кілька речень.

— Жодні слова не повернуть життя дитині. Але я зроблю все, щоб винні понесли відповідальність. І щоб жодна родина не залишилася сам на сам зі своїм горем.

Того ж дня він оголосив про створення благодійного фонду. Фонду, який оплачуватиме лікування дітей, чиї родини не можуть собі цього дозволити. І дітей, які залишилися без батьків. Його не цікавили заголовки газет. Він більше не хотів бути людиною, яка лише керує бізнесом. Він хотів бути людиною, яка хоч щось змінює. Увечері він зайшов до архітектурного відділу. Кабінет Катерини залишився майже таким, як вона його покинула. На підвіконні стояв засохлий вазон. На дошці висіли ескізи. На столі - акуратно складені папери. Він повільно провів пальцями по стільниці. Наче боявся порушити тишу. У нижній шухляді лежав товстий блокнот. Звичайний. У темно-синій обкладинці.Адам уже хотів покласти його назад. Та між сторінками виглядала с кладена навпіл калька. Він обережно розгорнув її. Перед ним був будинок. Не великий. Із панорамними вікнами. Великою терасою. Гойдалкою в саду. На останній сторінці дрібним почерком було написано: **"Дім не повинен бути великим. Він повинен бути таким, куди хочеться повертатися." **Нижче ще один запис. **"Кухня з великим столом. Бо родина завжди починається зі спільної вечері." **Він перегорнув сторінку. Маленька дитяча кімната. Ще одна. Поруч - сад. Яблуневі дерева. Лавка. І крихітний будиночок на дереві. Адам завмер. Він ніколи не запитував її, про що вона мріє. Весь цей час вона носила свою мрію поруч. А він навіть не здогадувався. В останній кишені блокнота лежав маленький аркуш. На ньому було написано всього одне речення. **"Одного дня я обов'язково побудую цей дім. Навіть якщо житиму в ньому сама." **У грудях різко заболіло.

— Ні...

Ледь чутно прошепотів він.

— Ти не повинна бути сама.

Він ще довго сидів із кресленнями в руках. Потім повільно дістав телефон.

— Сергію.

— Так, Адаме?

— Мені потрібна земельна ділянка.

За містом. Біля лісу або озера.

— Для нового проєкту?

Адам подивився на ескіз будинку. На дитячу кімнату. На великий стіл. На слова, написані її рукою.

— Ні.

Для однієї мрії.

— Якої?

Він ледь усміхнувся.

— Не моєї.

Після завершення дзвінка Адам ще раз уважно склав креслення. Ніби це був найцінніший документ у його житті. Він не знав, чи Катерина колись повернеться. Не знав, чи взагалі захоче його бачити. Але знав одне. Якщо одного дня вона все ж відкриє двері цього будинку... Вона повинна відчути, що весь цей час була коханою. Навіть тоді, коли він не зміг сказати їй цього вчасно.