Глава 31. Те, що не можна відкладати

Будинок бабусі завжди пахнув дитинством. Яблучним пирогом. Ваніллю. І якимось дивним спокоєм, якого Адам ніколи не знаходив у власному домі. Він заглушив двигун автомобіля й кілька секунд просто сидів. Їхати не хотілося. Сьогодні був дев'яностий день народження бабусі. І якби не вона, він би, мабуть, так і залишився в офісі.

— Нарешті!

Старенька відчинила двері ще до того, як він встиг подзвонити.

— Мій хлопчик.

— Бабусю...

Вона міцно його обійняла.

— Ти схуд.

— Це твоє перше речення?

— А що? Правда ж.

Він уперше за довгий час усміхнувся.

— Ходімо. Усі вже чекають.

Будинок був наповнений людьми. Двоюрідні брати. Сестри. Діти. Онуки. Сміх лунав із кожної кімнати. Життя. Таке просте. Таке справжнє. І таке далеке від нього.

— Адаме!

Максим махнув йому рукою.

— Нарешті приїхав.

Чоловіки міцно потиснули руки.

— Як справи?

Адам лише всміхнувся.

— Погане запитання.

Максим нічого не відповів. Бо все прочитав у його очах. Після вечері вони вийшли на терасу. Падав лапатий сніг. Максим запалив сигарету. Потім одразу ж загасив її.

— Забув.

— Кинув?

— Пацієнти навчили. Якщо їм кажу берегти себе, то й самому варто.

Адам сперся ліктями на перила.

— Ти щасливий?

Максим несподівано усміхнувся.

— Дивне питання.

— Просто відповідай.

Максим довго мовчав.

— Знаєш... Я щодня бачу людей, які думають, що мають багато часу. Вони відкладають життя. Освідчення. Подорожі. Розмови. Дітей. Примирення. А потім заходять до мого кабінету. І виявляється... Часу майже не залишилося.

Адам мовчав.

— Найстрашніше в моїй роботі не смерть. Найстрашніше... Це жаль. Жаль за тим, чого люди так і не сказали. Не зробили. Не обійняли.

Він подивився на Адама.

— Не будь одним із них.

Адам опустив голову.

— Уже пізно.

Максим похитав головою.

— Поки людина жива... Ніколи не пізно. Пізно буває лише тоді, коли біля її імені ставлять дату смерті. 

Після цих слів вони ще довго мовчали. Двоє чоловіків. Кожен зі своїм болем. Максим щодня втрачав своїх пацієнтів. Адам... Він власноруч відпустив жінку, яку кохав.

— Ви там замерзли?

Почувся веселий голос бабусі.

— Ідіть сюди. Чай холоне.

Максим легенько штовхнув Адама плечем.

— Іди. Вона сьогодні головна.

Коли гості почали розходитися, бабуся покликала онука до своєї кімнати. На старому комоді стояли десятки фотографій. Її чоловік. Їхні діти. Онуки. Правнуки. Ціле життя.

— Сядь.

Адам мовчки виконав прохання. Старенька довго дивилася на нього. Ніби читала між рядків.

— Вона пішла?

Він здивовано підняв очі.

— Звідки ти...

Бабуся лагідно усміхнулася.

— Я прожила дев'яносто років. Не думай, що можеш приховати від мене такий сум.

Адам опустив голову.

— Я все зруйнував.

— Ні. Ти лише дуже злякався.

Він здригнувся. Саме ці слова він боявся почути.

— Бабусю...

— Послухай мене.

Вона взяла його долоню у свої маленькі зморшкуваті руки.

— Коли мені було двадцять три, твій дідусь зробив страшну помилку. Таку, після якої я теж хотіла піти.

— Ти ніколи не розповідала.

— Бо це вже не має значення. Має значення інше. Він прийшов. Не наступного дня. Не через тиждень. Він приходив майже місяць. Щодня. Я не  відчиняла. А він усе одно приходив. Одного дня я запитала: "Навіщо?" Знаєш, що він відповів?

Адам мовчки похитав головою.

— "Бо людина, яку я кохаю, варта більшого, ніж моя гордість."

У кімнаті стало тихо. Бабуся лагідно погладила його по руці.

— Любов, Адаме... Це не тоді, коли все добре. Любов починається тоді, коли стає дуже важко. Коли потрібно переступити через себе. Через гордість. Через страх. Через власне его. 

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Я дивилася на тебе останні місяці. Ти вперше світився. Твій дідусь теж так світився, коли був закоханий. А тепер... Я знову бачу того маленького хлопчика, який після смерті батька вирішив більше ніколи нікого не підпускати близько.

Адам відчув, як у грудях щось стислося.

— Я боюся...

Ледь чутно прошепотів він.

— Знаю.

Бабуся кивнула.

— Але знаєш, чого я навчилася за дев'яносто років?

Вона подивилася йому просто в очі.

— У житті завжди шкодуєш лише про дві речі. Про слова, яких не сказав. І про людей, за яких не поборовся. Не зроби так, щоб через десять років ти сидів біля мого фото й думав... "Якби тоді..." Бо, синочку... "Якби" — це найсамотніше слово у світі.

Адам більше не стримувався. Він обійняв бабусю так міцно, як не обіймав уже багато років. І вперше після від'їзду Катерини заплакав. Як хлопчик, який нарешті дозволив собі бути слабким. Бабуся лише гладила його по волоссю. Так само, як колись у дитинстві.

— Іди за нею, мій хлопчику... Поки вона ще має серце, яке б'ється для тебе...