Глава 30. Люди, яких неправильно розуміють

Ірина повільно поставила дві чашки чаю на стіл. За вікном падав густий сніг. У будинку було тихо.

— Мам, я пішов до себе.

— Добре, Артеме.

Хлопець усміхнувся й піднявся сходами на другий поверх. Ірина провела його поглядом. Який же він уже дорослий... Іноді їй здавалося, що ще вчора він був маленьким хлопчиком, який засинав у батька на руках.  Минуло сім років. Сім років без Дмитра. Вона досі іноді ловила себе на тому, що хотіла набрати його номер. Розповісти, як виріс їхній син. Поскаржитися на важкий день. Посміятися з якоїсь дурниці. А потім згадувала... Телефон більше ніколи не задзвонить. Дмитро і Адам дружили ще зі студентських років. Такі чоловіки зустрічаються рідко. Вони могли не бачитися місяцями. Але якщо одному була потрібна допомога, другий приїжджав без зайвих запитань. Саме Дмитро був поруч із Адамом після смерті його батька. Саме він витягував його з роботи, коли той по кілька діб не виходив із кабінету. Саме він одного разу сказав:

— Якщо ти й далі житимеш лише роботою, одного дня прокинешся багатим... і абсолютно самотнім.

Адам тоді лише відмахнувся. А через два роки Дмитра не стало. Зимова траса. П'яний водій. Усе закінчилося за кілька секунд. Відтоді Адам щонеділі приїздив до них. Спочатку — щоб допомогти з документами. Потім — просто привезти продукти. Потім — провести кілька годин із хрещеником. Згодом це стало звичкою. Не обов'язком. Родиною. Телефон на столі тихо завібрував. **Адам. **Ірина усміхнулася.

— Нарешті...

Але усмішка швидко згасла. Вона вже знала цей тон мовчання.

— Так?

У слухавці було тихо. Лише через кілька секунд вона почула:

— Я все зіпсував.

Ірина заплющила очі.

— Знаю.

— Вона пішла.

— Знаю.

— Я не можу її знайти.

Ірина мовчала. Бо вперше за всі роки не знала, як допомогти.

— Вона мене ненавидить.

— Ні.

Тихо відповіла вона.

— Якби ненавиділа, тобі було б набагато легше. Вона просто дуже сильно тебе кохає. І саме тому їй так боляче.

На тому кінці запанувала тиша.

— Адам...

— Так?

— Пам'ятаєш, що сказав тобі Дмитро за кілька місяців до аварії?

Він мовчав.

— Він сказав, що одного дня ти ризикуєш залишитися сам. Бо боятимешся втратити все настільки, що сам відштовхнеш тих, хто любить тебе найбільше.

Ірина почула важкий видих.

— Схоже... Він мав рацію.

Після завершення дзвінка вона ще довго сиділа нерухомо. Потім підійшла до вікна. Сніг продовжував падати.

— Дмитре...

Тихо прошепотіла вона.

— Якби ти зараз був поруч... Ти точно знав би, що сказати цьому впертому чоловікові. Але тепер він має пройти цей шлях сам. Бо деякі уроки життя ніхто не може прожити замість нас.