Глава 29. Порожній дім

Адам повернув ключ у замку. Тиша. Незвична. Вона зустріла його ще до того, як він переступив поріг квартири. Він автоматично зняв пальто й повісив його на вішак. Погляд ковзнув убік. На маленькому дерев'яному гачку досі висів сірий шарф. Катеринин. Вона часто забувала його тут після вечірніх прогулянок.

— Знову залишила, — усміхався тоді Адам.

— То буде привід повернутися.

Він заплющив очі. Тепер повертатися було нікому. Квартира ніколи не була їхнім спільним домом. Катерина жила у своїй квартирі. Вони лише поступово впускали одне одного у власне життя. І все ж... За останні місяці вона непомітно залишила тут частинку себе. У ванній стояла її зубна щітка. На полиці лежала книжка, яку вона читала вечорами. На кухні — чашка з маленькою тріщиною. Вона жартувала, що не дозволить її викинути.

— Вона щаслива.

— Чому?

— Бо має історію.

Він тоді лише сміявся. Тепер ця чашка стояла самотньо. І чомусь від цього ставало ще важче. Адам відкрив холодильник. На верхній полиці лежав полуничний йогурт. Її улюблений. Вона спеціально купувала його щоразу, коли залишалася в нього.

— Не їж.

— Чому?

— Бо він мій.

— Куплю ще один.

— Ні. Цей уже мій.

Він узяв маленьку баночку до рук. Довго дивився. А потім повільно поставив назад. Раптом він зрозумів, що більше ніколи не почує цієї безглуздої суперечки. І від цієї думки стало страшно. Телефон. Він натиснув її ім'я. "Катерина" Палець завмер над кнопкою виклику. Один сигнал. Другий. Третій. І... «Абонент тимчасово недоступний.» Він набрав ще раз. Потім ще. Безрезультатно. Наступним номером була Єва. Короткі гудки. Ніхто не відповів. Він відклав телефон. Минуло кілька хвилин. Знову набрав. Тиша. Не витримав. За двадцять хвилин автомобіль уже зупинився біля будинку Єви. Світло у вікнах не горіло. Він кілька разів натиснув на дзвінок. Ніхто. Коли вже збирався йти, двері сусідньої квартири прочинилися.

— Ви когось шукаєте?

— Так. Єву... або Катерину.

Літня жінка трохи замислилася.

— Ту темноволосу дівчину?

— Так.

— Вона ще сьогодні поїхала. З валізою.

Адам відчув, як усередині все похололо.

— Куди?

Жінка лише знизала плечима.

— Не знаю.

Наступного ранку він прийшов до офісу раніше за всіх. Роботи було стільки, що думати про особисте не залишалося часу. Принаймні він намагався себе в цьому переконати. На столі лежала біла папка.

— Це що?

Секретарка несміливо відповіла:

— Учора ввечері пані Штерн залишила документи. Вона... звільнилася.

Світ ніби на секунду завмер. Адам повільно відкрив папку. Заява. Без жодного зайвого слова. Лише підпис. **Катерина Штерн. **І дата. Учорашня. Він ще довго дивився на цей аркуш. Ніби сподівався, що літери зміняться. Що це помилка. Що зараз відчиняться двері, вона зайде до кабінету, як завжди постукавши двічі, і скаже:

— Доброго ранку, пане Соколовський.

А він усміхнеться й відповість:

— За дверима кабінету директора...

Але двері не відчинилися.

— Можна?

Адам навіть не підняв голови.

— Заходьте.

До кабінету зайшла Ірина. Вона уважно подивилася на нього.

— Ти не спав.

— Є робота.

— Не бреши мені.

Вона знала його занадто давно.

— Вона пішла?

Він мовчав. І цього мовчання було достатньо. Ірина повільно сіла навпроти.

— Знаєш... Я завжди думала, що ти дуже сильний чоловік.

Він гірко всміхнувся.

— Комплімент?

— Ні. Докір.

Адам нарешті підняв очі.

— Сильні люди не тікають від почуттів. Вони вчаться жити поруч із ними.

Він нічого не відповів.

— Учора... Коли вона зайшла до кабінету... Я бачила її.

Він різко подивився на Ірину.

— Вона стояла у дверях. А потім просто пішла.

Ірина важко зітхнула.

— Вона навіть не дала мені можливості пояснити, що між нами нічого немає. Бо й пояснювати нічого.

Вона трохи помовчала. А тоді сказала тихо:

— Знаєш, чому між нами ніколи нічого не було?

Адам мовчки дивився на неї.

— Бо ти ніколи не був зі мною. Ти весь час жив поруч зі своїми страхами.

Ірина підвелася. Біля дверей вона зупинилася.

— Якщо ще не запізно... Знайди її. Бо одного дня може виявитися, що просити пробачення вже немає в кого.

Двері тихо зачинилися. Адам залишився сам. Він повільно відкрив телефон. Їхній чат. Останнє повідомлення було від Катерини. "Сьогодні без запізнень. Я дуже сумую." Він тоді навіть не відповів. Тремтячими пальцями набрав лише одне слово. «Пробач.» Довго дивився на екран. Натиснув "Надіслати". За секунду телефон коротко завібрував. «Повідомлення не доставлено.» Вона заблокувала його. Адам опустив голову. І вперше за багато років зрозумів, що є речі, які не можна виправити ні грошима, ні владою, ні посадою. Іноді достатньо одного необережного рішення... Щоб втратити людину, яка стала твоїм домом.