Глава 28. Те, що залишається після руйнування

Катерина не пам'ятала, як дісталася додому. Не пам'ятала дороги. Лише його голос. *"Для вас я зараз пан Соколовський." *Вона міцніше стиснула кермо. Очі пекли від сліз. Повітря не вистачало.

— Ні...

Тихий схлип. Потім ще один. І раптом усе, що вона стримувала останні години, вирвалося назовні. Вона голосно заплакала. Так, ніби разом зі сльозами з неї виривали серце. Єва відчинила двері майже одразу. І завмерла.

— Катю...

Катерина кинулася до неї в обійми.

— Він... він мені не повірив...

Її голос зривався.

— Я нічого не робила, Єво... Я б ніколи... там дитина...

Вона вже не могла говорити. Лише плакала. Єва міцно обіймала подругу.

— Тихо. Тихо. Я знаю.

— Ні, не знаєш...

Катерина схлипнула.

— Він дивився на мене так, ніби я чужа. Наче мене більше не існує.

— Катю...

— А я кохаю його, Єво. Боже... Я так сильно його кохаю...

Єва відчула, як у неї саму навертаються сльози. Бо іноді немає правильних слів. Є лише біль. І людина поруч. Минуло близько години. Катерина сиділа на дивані. У руках давно охолола чашка чаю. Вона мовчала. Надто тихо. І саме це лякало найбільше.

— Катю...

Та вона раптом зблідла. Чашка випала з рук.

— Катю?!

Перед очима все попливло. Останнє, що вона почула, був переляканий голос Єви. А потім... Темрява.

— Катерино?

Вона повільно розплющила очі. Біла стеля. Лікарня. Знову лікарня.

— Що сталося?..

Поруч сиділа заплакана Єва.

— Ти знепритомніла.  Я так злякалася...

Катерина спробувала сісти. До палати зайшла лікарка. На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Як ви почуваєтеся?

— Нормально... Що сталося?

Лікарка переглянула результати аналізів.

— Сильний стрес, виснаження. І... Вітаю. Ви вагітні.

Світ завмер.

— Що?..

— Термін приблизно шість тижнів.

Катерина відчула, як серце пропустило удар. Ні. Це неможливо. А потім... Тієї ж миті вона зрозуміла. Ні. Можливо. Адам. Їхня ніч. Їхнє кохання. Їхня дитина. По її щоках повільно покотилися сльози. Вона поклала долоню на живіт. Так обережно. Наче боялася злякати це маленьке диво. Їхня дитина. Їхня... І раптом у пам'яті знову прозвучав його голос. *"Для вас я зараз пан Соколовський." *Катерина заплющила очі. Нестерпно боляче.

— Катю...

Єва обережно взяла її за руку.

— Що ти будеш робити?

Катерина довго мовчала. Потім тихо прошепотіла:

— Скажу йому.

Єва підняла очі.

— Ти впевнена?

— Він має знати.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— У моєї дитини повинен бути батько. Навіть якщо він більше не хоче бути зі мною. 

Наступного ранку вона стояла перед дверима його кабінету. Останній день. Після цього вона більше не планувала залишатися у Львові. Її долоня лягла на ручку дверей. Вона глибоко вдихнула. І відчинила.

— Адам, я...

Слова завмерли. У кабінеті була Ірина. Вона стояла надто близько. Надто. На її губах грала легка усмішка.

— Ти повинен нарешті подумати й про себе, Адаме. Не можна весь час бути самому.

Катерина завмерла. Усередині все похололо. Ірина ніжно торкнулася його руки.

— Тобі потрібна людина поруч.

Катерина більше нічого не чула. Не бачила. Не помітила, як Адам різко зробив крок назад. Не почула його холодного:

— Ірино, припини.

Вона вже відступила. Назад. Ще крок. І ще. Її рука мимоволі лягла на живіт. Ні. Вона більше не буде нікого благати залишитися. Не після всього. Не тепер. Увечері вона складала валізу.

— Куди ти? — тихо запитала Єва.

Катерина застебнула блискавку. По щоках знову текли сльози.

— Додому.

— До батька?

Вона кивнула.

— До тата. До Олександри. Туди, де мене ще люблять.

І вперше за довгий час Катерина зрозуміла одну страшну річ. Іноді найбільший біль завдає не той, хто перестав тебе кохати. А той, кого ти продовжуєш кохати попри все.