Глава 27. Ціна одного рішення

Львів уже жив передноворічною метушнею. У кожному кабінеті стояли маленькі ялинки, рецепція була прикрашена золотими гірляндами, а працівники вже жартували про корпоратив, який мав відбутися за два дні. Та цього ранку ніхто не сміявся. Катерина саме закінчувала перевіряти фінальні креслення нового дитячого медичного центру. Її першого великого проєкту. Вона провела рукою по паперах і ледь усміхнулася.

— Нарешті...

За її спиною відчинилися двері.

— Пані Штерн.

Вона навіть не обернулася.

— Адаме, ти ж обіцяв...

Він тихо засміявся.

— За дверима кабінету директора.

Вона повернулася.

— Тут лише ми.

— Тоді...

Він підійшов ближче й швидко поцілував її в чоло.

— Доброго ранку.

— Так значно краще.

— Готова?

— До відкриття?

— До нового етапу.

Вона кивнула.

— Це моя найкраща робота.

Адам подивився на макет лікарні.

— Я знаю.

Саме тому я довірив її тобі. Катерина підняла очі.

— Дякую, що повірив у мене.

— Я не повірив.

Вона здивовано насупилася.

— Я був упевнений.

Вона вже хотіла відповісти, коли двері різко відчинилися. До кабінету майже вбіг керівник технічного відділу. Його обличчя було неприродно блідим.

— Пане Соколовський...

Щось сталося. Адам миттєво змінився.

— Говоріть.

— Дитячий центр...

Чоловік важко ковтнув.

— Там аварія.

Катерина відчула, як усе всередині похололо.

— Яка аварія?

— Обвалилася стельова конструкція в центральному холі. Є постраждалі...

Кілька секунд у кабінеті стояла така тиша, що було чути лише важке дихання.

— Скільки? — тихо запитав Адам.

Чоловік не одразу зміг відповісти.

— За попередньою інформацією... Одна дитина загинула.

Дорога до лікарні здалася нескінченною. Навколо миготіли проблискові маячки поліції та швидкої допомоги. Біля входу вже стояли журналісти. Катерина дивилася на будівлю, яку ще вчора вважала своєю найбільшою професійною перемогою. Тепер вона нагадувала місце трагедії. Її ноги стали ватяними.

— Ні... Цього не може бути...

Вона зробила крок уперед. Та Адам м'яко взяв її за лікоть.

— Не зараз.

— Там... Там діти...

— Я знаю.

Його голос був неприродно спокійним. Саме таким він ставав у найстрашніші моменти. Через дві години вони вже сиділи в тимчасовому штабі. Навколо працювали слідчі. Експерти. Один із них поклав на стіл папку.

— Попередній висновок.

Адам мовчки відкрив документи. Його погляд зупинився на одному рядку. "Під час будівництва використано матеріали, що не відповідають проєктній документації."

— Що це означає? — тихо запитала Катерина.

Експерт глянув на неї.

— У проєкті були зазначені сертифіковані конструкції. Фактично встановлено дешевші аналоги.

Катерина різко піднялася.

— Це неможливо.  Я особисто затверджувала інші матеріали.

— Ми це перевіримо.

— Перевірте!

Вона майже зірвалася на крик.

— Я ніколи... Ніколи б не дозволила...

Її голос урвався. Перед очима стояла лише одна думка. Дитина. До вечора новина вже була на всіх телеканалах. "Трагедія в новому медичному центрі." "Загибель дитини." "Масштабне розслідування." Телефони не замовкали ні на хвилину. Адам мовчки стояв біля панорамного вікна свого кабінету. Його погляд був порожнім. Він більше не бачив Львова. Перед очим  знову й знову виникала одна й та сама картина. Його батько. Обличчя людини, яка втратила все.

— Адам...

Він обернувся. У дверях стояла Катерина. Заплакана. Зі змученими очима. Вона повільно підійшла до нього.

— Це не я.

Її голос тремтів.

— Я перевіряла все. Кожен документ. Кожен кресленик. Я не знаю, коли вони це зробили...

Він мовчав. Їй так хотілося, щоб він просто обійняв її. Сказав: *"Я знаю." **"Я вірю тобі." *Хоч щось... Натомість він повільно підійшов до столу. Натиснув кнопку внутрішнього зв'язку.

— Запросіть начальника юридичного відділу.

Катерина завмерла.

— Адам...

Він навіть не підняв на неї очей.

— До завершення службового розслідування головний архітектор проєкту усувається від виконання обов'язків.

Вона не одразу зрозуміла почуте.

— Що?

Лише тепер він подивився на неї. І в його очах вона не побачила того чоловіка, якого кохала. Лише генерального директора.

— З цього моменту для мене ви лише головний архітектор цього проєкту.

Її губи ледь здригнулися.

— Ти зараз серйозно?..

— Для вас...

Його голос став холодним. Майже крижаним.

— Я зараз пан Соколовський.

Ці слова прозвучали голосніше за будь-який крик. Наче хтось одним ударом зруйнував усе, що вони так довго будували. Катерина не плакала. Ще ні. Вона лише дивилася на нього. Не впізнаючи.

— Ти справді думаєш, що я могла...

— Я зараз нічого не думаю. Саме тому буде розслідування.

— А наше...

Вона не змогла договорити.

— Між нами більше немає "нас"?

Адам заплющив очі лише на мить. Так, щоб вона цього майже не помітила.

— До завершення розслідування між нами не може бути нічого особистого.

Усередині неї щось обірвалося. Не голосно. Майже беззвучно. Але остаточно. Вона повільно підняла руку до шиї. Розстебнула тонкий ланцюжок. Маленький срібний будиночок тихо ліг на його стіл. Той самий подарунок, який вона берегла біля серця.

— Добре...

Її голос був дивно спокійним.

— Пане Соколовський.

Вона більше нічого не сказала. Лише розвернулася й вийшла. Двері зачинилися майже безшумно. У кабінеті запанувала тиша. Адам ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім повільно опустився в крісло. Його руки тремтіли. Він узяв кулон. Міцно стиснув його в долоні. І вперше за багато років дозволив собі заплющити очі.