Глава 26. Дивне відчуття

Єва не любила лікарні. Ще з того самого дня. Дня, коли, сидячи в холодному коридорі, вона востаннє тримала за руку свого чоловіка. Минуло чотири роки. Та запах антисептика досі стискав їй груди.

— Спокійно... — тихо прошепотіла вона сама до себе.

— Це лише обстеження.

Нічого більше. Простора приватна клініка зустріла її теплим світлом, світлими стінами та незвичною тишею. На рецепції привітно усміхнулася молода адміністраторка.

— Доброго дня. Ваше прізвище?

— Єва Коваль.

Дівчина швидко переглянула записи.

— Вас уже очікують. Будь ласка, третій поверх. Кабінет 312.

Єва подякувала й повільно рушила до ліфта. Її серце чомусь билося швидше, ніж мало б. Ніби вона йшла не на звичайний прийом. А назустріч чомусь невідомому.

— Заходьте.

Спокійний чоловічий голос змусив її глибоко вдихнути. Єва відчинила двері. Кабінет був світлий. Великі вікна виходили на зимове місто. За столом сидів чоловік років тридцяти двох. Темне волосся. Світла сорочка. Спокійний погляд. Він підвівся.

— Доброго дня. Я — Максим Гнатюк. Лікар-невролог.

Єва мимоволі усміхнулася.

— Єва.

Він простягнув руку. Вона несміливо відповіла на рукостискання. І в ту ж мить обидва завмерли. Лише на секунду. Наче щось невловиме промайнуло між ними. Дивне. Майже знайоме. Максим першим відпустив її руку.

— Прошу, сідайте.

Єва мовчки сіла навпроти.

— Отже...

Він уважно переглянув направлення.

— Вас турбують мігрені.

— Так.

— Як давно?

— Кілька місяців.

— Часто?

— Майже щотижня.

Максим уважно слухав. Не перебивав. Не поспішав. Лише іноді щось коротко занотовував. Єва раптом зловила себе на думці, що їй зовсім не страшно. Дивно. Адже вона завжди почувалася напружено поруч із лікарями. Та зараз... Було спокійно. Наче вона прийшла не до незнайомої людини. А до когось, кому вже давно могла довіряти.

— Болі виникають після перевтоми?

— Найчастіше.

— Сон достатній?

Єва тихо засміялася.

— Це питання дорослого життя?

Максим усміхнувся.

— Швидше професійне.

— Тоді відповідь — ні.

Вони обидва ледь усміхнулися. І атмосфера в кабінеті стала ще спокійнішою.

— Я хотів би призначити вам МРТ. Не тому, що підозрюю щось небезпечне. 

Єва кивнула.

— Добре.

— І ще.

Максим відклав ручку.

— Вам потрібно більше відпочивати.

Вона тихо зітхнула.

— Усі це кажуть.

— Бо це правда.

Він сказав це без повчального тону. Просто спокійно. І чомусь саме це змусило її усміхнутися.  Коли консультація добігла кінця, Максим провів її до дверей.

— Якщо після обстеження щось турбуватиме, одразу записуйтеся. Не відкладайте.

— Домовилися.

Єва вже взялася за ручку дверей. Та раптом обернулася.

— Можна поставити дивне запитання?

Максим усміхнувся.

— Спробуйте.

Вона кілька секунд мовчала. Потім тихо сказала:

— Вам ніколи не здавалося, що ви знаєте людину, хоча бачите її вперше?

Максим завмер. Лише на мить. Але цього вистачило.

— Чому ви запитали?

— Не знаю. Дивне відчуття.

Він уважно подивився на неї.

— Якщо чесно... У мене зараз виникла така сама думка.

Вони мовчки усміхнулися. Без жодного пояснення. Без флірту. Без натяків. Наче обоє вирішили залишити цю дивну мить без відповіді.

— До зустрічі, пані Єво.

— До зустрічі... лікарю.

Вона зачинила двері й повільно рушила коридором. Максим ще кілька секунд дивився їй услід. Потім похитав головою й усміхнувся сам до себе.

— Дивно... Дуже дивно.

А Єва, вже вийшовши на зимову вулицю, несподівано озирнулася на будівлю клініки. Ніби залишила там не лише направлення на обстеження. А й маленьку частинку чогось, що одного дня змінить усе її життя.