Глава 25. Перед тим, як усе змінилося

Осінь непомітно поступилася місцем зимі. Львів уже жив у передчутті Різдва та Нового року. На площі Ринок сяяла головна ялинка міста, кав'ярні пахли корицею й гарячим шоколадом, а вечорами над старими вулицями мерехтіли тисячі вогників. Минуло майже три місяці. Три місяці, які Катерина могла б назвати найщасливішими у своєму житті. Вони з Адамом дотрималися своєї домовленості. На роботі він залишався директором. Іноді навіть надто суворим.

— Пані Штерн, мені здається, цей проєкт можна зробити значно кращим.

— Звісно, пане Соколовський.

Колеги лише сміялися.

— Ви колись перестанете сперечатися?

— Навряд чи, — відповідали вони майже одночасно.

Ніхто навіть не здогадувався, що за кілька годин після завершення робочого дня вони вже гулятимуть засніженими вулицями Львова, тримаючись за руки. Їхнє кохання існувало між двома світами. Удень — офіс. Увечері — вони. Адам відкривався все більше. Катерина вперше бачила, як він щиро сміється. Як може годинами слухати її розповіді про майбутні архітектурні проєкти. Як запам'ятовує дрібниці. Одного разу вона лише мимохідь сказала, що в дитинстві найбільше любила мандарини перед Новим роком. Наступного вечора він приїхав із цілим пакетом.

— Це що?

— Маленьке нагадування про дитинство.

Вона тоді лише усміхнулася.

— Ти дивний.

— Це комплімент?

— Найбільший.

Він засміявся й притягнув її до себе. І таких моментів ставало дедалі більше. Катерина все частіше ловила себе на думці, що поруч із ним почувається вдома. А Адам... Він уже не уявляв жодного свого дня без її голосу. Та були й ті, хто не знав, як рухатися далі. Єва. Минуло вже чотири роки від дня, коли її життя розділилося на "до" і "після". Зовні вона залишалася такою самою. Усміхненою. Іронічною. Завжди готовою підтримати інших. Але лише найближчі знали, скільки сил їй коштує кожна ця усмішка. Останнім часом до душевного болю додався ще й фізичний. Майже щотижня її мучили сильні головні болі. Спочатку вона списувала все на втому. Потім — на погоду. Потім почала пити знеболювальні. Та вони допомагали дедалі рідше.

— Єво, ти знову бліда, — сказала Катерина, коли вони сиділи в улюбленій кав'ярні.

— Просто не виспалася.

— Брешеш.

Єва усміхнулася.

— Це вже якась сімейна звичка у вас зі Стефаном і Олександрою?

— Ні. Це звичка людей, які тебе люблять.

Єва опустила погляд.

— Просто останнім часом часто болить голова.

— Часто?

— Майже щотижня.

Катерина перестала усміхатися.

— Ти була в лікаря?

— Не люблю лікарні.

— Це я знаю.

— Катю...

— Ні. Навіть не сперечайся. Завтра ти йдеш на обстеження.

— Це наказ?

— Саме так.

Єва тяжко зітхнула.

— Ти зараз дуже схожа на свого хлопця.

Катерина почервоніла.

— Він мені не хлопець.

— Авжеж. Саме тому ти зараз говориш його інтонацією.

Обидві засміялися. Та вже за мить Катерина знову стала серйозною.

— Пообіцяй.

— Що?

— Що підеш.

Єва кілька секунд мовчала. Потім тихо кивнула.

— Добре. Обіцяю.

Наступного ранку вона стояла перед входом до сучасної приватної клініки. У руках — направлення. У серці — дивне хвилювання.

— Це лише мігрень, — тихо сказала вона сама собі.

— Нічого серйозного.

Глибоко вдихнувши, Єва відчинила скляні двері. Вона ще не знала, що саме цього дня зробить перший крок назустріч людині, яка одного разу навчить її знову жити. Його звали Максим. І доля вже почала писати для них власну історію.