Глава 24. Ранок, який усе змінив

Катерина прокинулася від теплого проміння сонця. Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться. Не власна квартира. Повільно розплющивши очі, вона побачила дерев'яну стелю, знайому ще з дитинства. Будинок Стефана. І лише тоді відчула чиюсь руку, що обіймала її за талію. Вона усміхнулася. Обережно повернула голову. Поруч спав Адам. Його волосся було трохи розкуйовджене, а обличчя — напрочуд спокійне. Вона ніколи не бачила його таким. Без дорогого костюма. Без холодного погляду. Без тієї стіни, за якою він так ретельно ховав себе. Лише чоловік. Її чоловік. Від цієї думки Катерина сама засміялася.

— Чому смієшся?

Вона навіть не помітила, що він уже не спить.

— Ти не спав?

— Уже кілька хвилин.

— І просто дивився на мене?

— Так.

— Це трохи дивно.

— Можливо.

Він легенько прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Але мені подобається.

Катерина відчула, як щоки вкриває легкий рум'янець.

— Я зараз почну соромитися.

— Не починай.

— Чому?

— Бо тобі дуже пасує усміхатися.

Вона сховала обличчя в подушку.

— Ти нестерпний.

— Учора ввечері ти так не казала.

Вона жартома штовхнула його в плече.

— Адаме!

Він розсміявся. По-справжньому. Голосно. І цей сміх змусив її дивитися на нього ще довше.

— Що?

— Нічого.

— Катерино.

— Просто...

Вона ніжно торкнулася його щоки.

— Я вперше бачу тебе таким.

— Яким?

— Щасливим.

Його усмішка стала тихішою.

— Бо, здається... я давно таким не був. 

Вони ще довго не вставали. Розмовляли про все і ні про що. Про університетські історії Катерини. Про те, як Адам колись мріяв стати архітектором, але життя повело його іншим шляхом. Сміялися. Мовчали. І знову сміялися. Час ніби перестав існувати. Лише близько полудня Катерина подивилася на телефон.

— Боже...

— Що?

— Уже майже дванадцята.

— І?

— Олександра зі Стефаном можуть повернутися будь-якої миті.

Вона різко сіла на ліжку.

— Нам треба встати.

Адам лише ліниво усміхнувся.

— Це обов'язково?

— Дуже смішно.

Вона кинула в нього подушкою. Він легко її впіймав.

— Добре. Здаюся. 

За кілька хвилин вони вже сиділи на кухні. Катерина заварювала каву. Адам мовчки спостерігав за нею.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову дивишся.

— Маю право.

Вона похитала головою.

— До цього ще треба звикнути.

Він підвівся. Підійшов ближче. Зупинився майже поруч.

— Катерино...

— Мм?

— Я не хочу ховатися від того, що сталося.

Вона повільно повернулася до нього.

— Я теж.

— Але...

Він задумався.

— Поки що не будемо нічого говорити.

— Через роботу?

— І через неї теж.

Катерина кивнула. Вона чудово розуміла, що стосунки між керівником і підлеглою можуть викликати зайві розмови.

— Думаю, це правильно.

— І ще...

Він усміхнувся.

— Поки що не говоритимемо ні Стефану, ні Олександрі.

— Вони все одно колись дізнаються.

— Обов'язково.

— Але не сьогодні.

Він ледь нахилився до неї.

— Є ще одна умова.

— Яка?

— На роботі ти можеш скільки завгодно сперечатися зі мною.

— Це я люблю.

— Але щойно закінчується робочий день...

Він ніжно взяв її за руку.

— ...я більше не директор компанії.

— А хто?

Адам усміхнувся тією самою теплою усмішкою, яку вона вже починала любити.

— Просто Адам. Твій Адам.

Катерина мовчала лише мить. Потім усміхнулася так щиро, що в нього перехопило подих.

— Домовилися.

Але є одна умова.

— Яка?

— За дверима офісу ти теж більше не називаєш мене пані Штерн.

Він нахилився й легенько торкнувся губами її чола.

— Домовилися... Катерино. 

Саме в цю мить на подвір'ї почувся звук голосів. Вони одночасно подивилися у вікно.

— Здається...

— Повернулися, — закінчила Катерина.

Вона швидко зробила крок убік, але не стримала усмішки. Адам теж усміхнувся. І вони обоє зрозуміли одну просту річ. Їхнє життя щойно змінилося назавжди.