Глава 23. Межа, після якої вже неможливо повернутися

Будинок стих. Лише годинник у вітальні рівномірно відраховував секунди, а за вікном ніч огортала сад, де ще кілька годин тому лунав сміх. Олександра зі Стефаном пішли до будинку Інни. Останні гості давно роз'їхалися. У великому будинку залишилися лише вони двоє.

— Мені незручно, що через нас ви не змогли поїхати, — тихо сказала Катерина, збираючи зі столу тарілки.

— Через нас?

Він усміхнувся.

— Мені здається, два келихи вина — цілком достатня причина не сідати за кермо.

— Це правильно.

— Саме так.

Вона понесла посуд на кухню. За мить почула кроки за спиною.

— Я допоможу.

— Не потрібно.

— Катерино...

Вона завмерла. Повернулася.

— Що?

— Не сперечайтеся хоча б сьогодні.

Вона тихо засміялася.

— Це вже не буду я.

— Знаю. І саме тому допоможу.

Кухня наповнилася тихим дзюрчанням води. Катерина мила келихи. Адам витирав їх рушником. Здавалося б... Звичайна дрібниця. Але обоє відчували, що ця тиша вже давно перестала бути звичайною.

— Ви дивно мовчите, — сказала Катерина.

— А ви дивно багато говорите.

— Це спосіб не думати.

Він підняв очі.

— Про що?

Вона на мить завмерла.

— Про те, що сталося під дощем.

Його рука зупинилася. Він відклав келих.

— Катерино...

— Не треба.

Вона похитала головою.

— Не пояснюйте.

— Ви навіть не знаєте, що я хочу сказати.

— Знаю.

Вона сумно всміхнулася.

— Що це була помилка.

Його мовчання боліло сильніше за будь-які слова. Катерина витерла руки рушником.

— Добраніч.

Вона вже хотіла пройти повз нього. Та він несподівано тихо сказав:

— Залиштеся.

Усього одне слово. І вона зупинилася.  Вони вийшли на терасу. Ніч була напрочуд теплою. У повітрі пахло яблунями й мокрою травою після вечірнього дощу. Ліхтарики ще мерехтіли між деревами. Катерина сперлася руками на дерев'яні перила.

— Гарно.

— Так.

Запала тиша. Та сама. Яка іноді говорить більше, ніж цілі розмови.

— Ви весь вечір дивилися на мене.

Він не став заперечувати.

— Бо не міг інакше.

Вона повільно повернулася до нього.

— Тоді чому постійно відштовхуєте мене?

Його погляд став важким.

— Бо так правильно.

— Для кого?

Він мовчав. Катерина зробила один крок. Потім ще один. Тепер між ними майже не залишилося відстані.

— Ви знову втечете?

— Якщо не втечу...

— То що?

Він дивився їй просто у вічі. Довго. Наче намагався знайти відповідь. Та не знаходив. Повільно підняв руку. Обережно прибрав пасмо волосся, яке впало їй на щоку. Його пальці ледь торкнулися її шкіри. Від цього дотику по її тілу пробігло тепло. Вона заплющила очі лише на мить. А коли відкрила їх знову, прошепотіла:

— Чому... ти весь час тікаєш?

Він завмер. **Ти. **Не «ви». Не «пане Соколовський». Просто... **ти. **Вона й сама не помітила, як переступила цю межу. Запанувала тиша. Адам дивився на неї так, ніби вперше почув власне ім'я.

— Повтори.

Його голос був майже пошепки.

— Що?

— Те, як ти щойно мене назвала.

Катерина відчула, як серце почало битися швидше.

— Адам...

Він повільно заплющив очі. Наче саме це слово зламало останню стіну, яку він так довго будував навколо себе. Коли знову відкрив їх, у них більше не було звичної холодності. Лише чоловік, який уже не мав сил боротися із собою. Він ледь усміхнувся.

— Ще раз.

Вона теж усміхнулася. Ледь помітно.

— Адам...

Він зробив ще один крок. Тепер між ними не залишилося навіть подиху. Його долоня ніжно торкнулася її обличчя.

— Катерино...

Її ім'я прозвучало так тихо, ніби він боявся злякати цю мить. Вона не стримала усмішки.

— Мені подобається, коли ти називаєш мене саме так.

Він уважно дивився їй у вічі.

— Тоді перестань називати мене на «ви».

— Це буде непросто.

— Чому?

— Бо тоді доведеться звикнути, що ти вже не просто мій керівник.

Адам тихо видихнув.

— Мені здається...

Він ковзнув пальцями по її щоці.

— Ми давно переступили цю межу.

Їхні погляди знову зустрілися. Ніхто більше не тікав. Не ховався. Не вдавав байдужість. Катерина першою скоротила останні сантиметри між ними. Її долоня обережно торкнулася його руки. Так несміливо... Наче питала дозволу. Він відповів без слів. Його пальці переплелися з її. Повільно. Міцно. Наче боявся, що якщо відпустить зараз, то втратить її назавжди.

— Адам...

Він більше не витримав. Обережно, але впевнено притягнув її до себе. Їхні губи зустрілися. Спочатку несміливо. Наче обоє ще давали одне одному шанс  зупинитися. Та наступної миті всі слова, які вони так довго стримували, розчинилися в цьому поцілунку. Без поспіху. Без метушні. Лише двоє людей, які надто довго боролися із власними почуттями. Коли вони відсторонилися, Катерина не відходила. Її чоло торкалося його. Вона тихо засміялася.

— Здається... ми щойно дуже ускладнили собі життя.

На його обличчі вперше з'явилася та усмішка, яку вона бачила лише одного разу. Справжня.

— Здається... так.

І цієї миті ніхто з них навіть не здогадувався, що найважчі випробування для їхнього кохання ще попереду.