Глава 22. Дім, у якому тепло

Катерина не могла поворухнутися. Адам теж мовчав. Здавалося, вони обоє намагалися зрозуміти, чи це справді відбувається.

— Катю, хто там? — знову почувся голос Олександри.

— Я... зараз...

Катерина зробила крок убік, пропускаючи гостя.

— Проходьте.

Адам ледь кивнув.

— Дякую.

Він переступив поріг будинку, все ще не зводячи з неї очей.

— Адаме!

Олександра вийшла до передпокою з широкою усмішкою.

— Я вже почала думати, що ти не приїдеш.

Вона тепло обійняла його. Без жодної скутості. Так, ніби вони були знайомі вже багато років.

— З днем народження, Олександро.

Він простягнув їй великий букет білих півоній.

— Вони неймовірні...

— Як і ви.

Катерина здивовано звела брови. Вона ще ніколи не бачила Адама таким. 

— Заходь, — усміхнулася Олександра. — Усі вже майже зібралися.

До передпокою вийшов Стефан.

— Адаме.

— Добрий вечір.

Чоловіки потиснули один одному руки.

— Отже... — Стефан усміхнувся, переводячи погляд з Катерини на Адама. — Ви вже знайомі?

Запала тиша.

— Працюємо разом, — майже одночасно відповіли вони.

Олександра тихо засміялася.

— Світ усе-таки дуже маленький.

— Чому ти нам нічого не сказала? — здивувався Стефан, звертаючись до Катерини.

— Бо... сама лише недавно дізналася, хто мій замовник.

Катерина швидко відвела погляд. Вона не хотіла, щоб хтось помітив її розгубленість. За столом було затишно. Лунали розмови. Сміх.  Стефан згадував кумедні історії зі студентських років. Олександра лише хитала головою. Катерина непомітно подивилася на нього. Уперше вона бачила його не в дорогому офісі. Не за столом переговорів. Не серед документів. Тут він здавався... молодшим. Людянішим.

— Катю, допоможеш мені принести десерт? — попросила Олександра.

— Звичайно.

На кухні Олександра одразу уважно подивилася на неї.

— Щось сталося?

— Ні.

— Не бреши.

Катерина всміхнулася.

— Ти з татом змовилися?

— Ні. Просто ми тебе любимо.

Вона обережно торкнулася руки дівчини.

— І ще... Мені здається, що ти сьогодні не через роботу така задумлива.

Катерина відчула, як щоки зрадницьки запалали.

— Це не те, що ти подумала.

— А я ще нічого не подумала.

— Олександро...

— Добре. Не скажеш сьогодні — скажеш колись.

Коли всі повернулися до вітальні, Стефан запропонував вийти в сад. Надворі вже сутеніло. Ліхтарики, які вони щовесни розвішували між яблунями, наповнили подвір'я теплим світлом. Катерина на мить заплющила очі. Саме таким вона пам'ятала цей дім із дитинства.

— Красиво, — тихо сказав Адам, дивлячись навколо.

— Це ще Інна все тут посадила, — відповіла Олександра.

— Щовесни додаємо щось нове.

Адам уважно оглянув сад.

— Це відчувається.

— Що саме?

— Тут усе зроблено з любов'ю.

Катерина мимоволі подивилася на нього. Він сказав це так тихо... Наче говорив не про сад. Поки всі розмовляли біля альтанки, Катерина відійшла трохи далі. До старої дерев'яної гойдалки. Вона легенько торкнулася її рукою.

— Ви теж ховаєтеся від людей?

Вона навіть не озирнулася.

— Я знала, що це ви.

Адам став поруч.

— Звідки?

— Ви єдиний, хто зараз не любить великі компанії.

Він усміхнувся.

— Можливо.

Запала тиша. Тепла.  Не незручна.

— Гарний у вас дім, — сказав він.

— Це не будинок. Це місце, куди завжди хочеться повернутися.

Адам подивився кудись удалину.

— Вам дуже пощастило.

— Чому?

— Бо у вас є люди, які чекають.

Катерина уважно подивилася на нього. У цих словах було стільки самотності, що їй раптом захотілося просто взяти його за руку. Але вона не наважилася.

— А вас... ніхто не чекає?

Він мовчав. Довго. Потім лише ледь усміхнувся.

— Колись чекав.

Катерина не поставила жодного запитання. І саме це мовчання знову здивувало Адама. Вона не намагалася залізти йому в душу. Вона просто була поруч. І, можливо, саме цього йому не вистачало вже багато років. За їхніми спинами почувся голос Стефана:

— Ви двоє! Досить ховатися! Ідіть фотографуватися!

Катерина тихо засміялася.

— Здається, нас знайшли.

— Схоже на те.

Вони рушили до будинку. Не помітивши, як Олександра, стоячи на терасі, усміхнулася сама до себе.

— Що таке? — тихо запитав Стефан.

Вона подивилася на Катерину й Адама, які йшли поруч.

— Просто мені здається... життя знову починає писати дуже красиву історію.

Стефан ніжно обійняв дружину за плечі.

— Головне, щоб вони цього ще не зрозуміли раніше, ніж треба.

Олександра усміхнулася.

— Не зрозуміють. Але одного дня обов'язково згадають саме цей вечір.