Глава 21. Те, що болить найбільше

Квартира зустріла Катерину тишею. Вона зачинила двері, притулилася до них спиною й заплющила очі. Перед ними знову постала та сама мить. Дощ. Одна парасоля. Його долоня, що так обережно торкнулася її щоки. Його погляд. І ті кілька сантиметрів, яких так і не вистачило.

— Дурепа... — тихо прошепотіла вона сама до себе.

Вона скинула туфлі, поклала сумку на підлогу й підійшла до вікна. За склом мерехтіли вогні нічного Львова. «Про що ти взагалі думала?» Вони знайомі всього кілька місяців. Він — її керівник. Успішний чоловік, навколо якого, напевно, завжди було безліч жінок. А вона... Вона вже встигла придумати те, чого, можливо, ніколи й не існувало. Телефон тихо завібрував. Єва.

— Алло?

— Ти якась дивна сьогодні. Що сталося?

Катерина всміхнулася крізь втому.

— Нічого.

— Катю.

— Справді.

— Брешеш.

Запала тиша.

— Мені здається... я зробила найбільшу дурницю.

— Яку саме?

Катерина заплющила очі.

— Мені почав подобатися чоловік, який, здається, навіть не помічає цього.

Єва мовчала. Потім тихо сказала:

— Це той самий Адам?

Катерина важко видихнула.

— Так.

— І що сталося?

— Нічого. Саме це й болить найбільше.

Вона розповіла про вечір в офісі. Про прогулянку. Про дощ. Про те, як їй здалося, що він хотів її поцілувати. І про телефонний дзвінок.

— Ірина... — тихо повторила Єва.

— Саме так.

— Він сказав, хто це?

— Ні.

— А ти запитала?

Катерина гірко всміхнулася.

— А ким я йому доводжуся, щоб ставити такі запитання?

Єва мовчала.

— Катю...

— Що?

— Можливо, вона справді щось для нього означає.

— Знаю. Саме тому я більше не хочу про це думати.

Вона зробила паузу.

— Я не хочу бути однією з тих жінок, які вигадують собі історії.

— І що тепер?

Катерина подивилася у темне вікно.

— Тепер буде тільки робота. Ніяких дурних надій. Ніяких почуттів. Я більше не дозволю собі дивитися на нього так, як сьогодні.

Наступного ранку Катерина прокинулася раніше, ніж зазвичай. На телефоні світилися повідомлення від Олександри. «Не забудь, що завтра ми чекаємо тебе вдома.» «І не сперечайся. День народження буває раз на рік.» Катерина усміхнулася. Саме зараз їй найбільше хотілося додому. Туди, де не потрібно було нічого пояснювати. Де тато міг одним жартом змусити її сміятися. Де Олександра завжди помічала навіть те, про що вона мовчала. 

Будинок зустрів її запахом свіжої випічки.

— Катю! — першою вибігла Олександра й міцно обійняла її.

— Я скучила.

— Я теж.

Стефан вийшов із кухні, витираючи руки рушником.

— Ну нарешті.

— Привіт, тату.

Вона міцно його обійняла. І лише зараз зрозуміла, наскільки втомилася за останні тижні.

— Ти схудла, — уважно подивився на неї Стефан.

— Просто багато роботи.

— Ні. Просто багато думаєш.

Катерина лише усміхнулася.

— У вас це сімейне? Спочатку Олександра, тепер ти.

— Бо ми тебе знаємо.

Вона допомагала накривати на стіл, сміялася з їхніх жартів, поливала квіти в саду. І вперше за довгий час відчула спокій. Можливо... Саме цього їй зараз найбільше бракувало. Раптом у будинку пролунав дзвінок.

— Я відчиню, — сказала Катерина.

Вона неквапливо підійшла до дверей. Натиснула на ручку. І завмерла. На порозі стояв Адам. У темному піджаку. З великим букетом білих півоній у руках. Їхні погляди зустрілися.

— Пані Штерн?..

Катерина не могла вимовити ані слова.

— Адам?.. Що ви тут робите?

І саме в цю мить із кухні почувся голос Олександри:

— Катю, хто там прийшов?

Катерина все ще не зводила очей із чоловіка, якого найменше очікувала побачити саме тут.