Глава 20. За крок до...

Офіс майже спорожнів. У довгому коридорі залишилося лише приглушене світло аварійних ламп, а за панорамними вікнами вечірній Львів поволі розчинявся у дощі. Катерина відклала олівець і потерла втомлені очі.

— Нарешті.

— Ви це говорите вже втретє за останню годину.

Вона здригнулася.

— Ви мене налякали.

Адам стояв, спершись плечем об край столу, уважно розглядаючи креслення.

— Це означає, що ви занадто захопилися роботою.

— А хіба це погано?

Він мовчки взяв до рук аркуші. Довго переглядав кожну деталь. Катерина нервово закусила губу.

— Якщо хочете сказати, що все потрібно переробити...

— Не хочу.

Вона здивовано підняла очі.

— Чому?

Адам поклав креслення на стіл.

— Бо я б не змінив жодної лінії.

Катерина навіть не одразу зрозуміла почуте.

— Це...

— Гарна робота.

Усього два слова. Але саме їх вона чекала найбільше. Не похвали. Не захоплення. Лише чесної оцінки людини, яка ніколи не говорила компліментів із ввічливості.

— Дякую.

Він лише коротко кивнув.

— Ви це заслужили.

Через двадцять хвилин вони вже сиділи в маленькій переговорній. На столі стояли дві коробки піци та паперові стаканчики з гарячою кавою. Катерина скептично подивилася на вечерю.

— Серйозно?

— Що саме?

— Я думала, керівники таких компаній вечеряють у дорогих ресторанах.

— Інколи.

— А сьогодні?

— Сьогодні дедлайн.

Катерина тихо засміялася.

— То ось яка справжня ціна успіху.

— Піца о десятій вечора?

— Саме так.

Вперше за весь час Адам усміхнувся без стриманості. Щиро. Катерина мимов олі затримала на ньому погляд. Йому неймовірно пасувала усмішка. Шкода лише, що він дозволяв собі її так рідко.

— Чому архітектура? — несподівано запитав він.

Вона задумалася.

— Бо хотіла будувати місця, де людям буде трохи легше жити.

— Незвична відповідь.

— А яка відповідь була б звичною?

— Про красу.

— А вам яка подобається?

Адам на мить замовк. Погляд став далеким.

— Я будую лікарні не тому, що люблю медицину.

Після цих слів він більше нічого не додав. Катерина бачила... Йому важко. Вона могла поставити ще десяток запитань. Але не стала. Лише тихо відпила ковток кави. Адам помітив це. І вперше подумав, що поруч із цією дівчиною можна мовчати. Не кожна людина вимагала відповідей. Коли вони вийшли з офісу, дощ лише посилився. Катерина відкрила сумку.

— Знову забула парасолю...

— Ходімо.

Адам мовчки розкрив свою. Вона нерішуче стала поруч. Під однією парасолею відстань між людьми завжди здається меншою. Вони мовчки йшли вузькою львівською вулицею. Було тихо. Чути було лише дощ. І звук їхніх кроків.

— Ви завжди такий мовчазний? — нарешті запитала Катерина.

— Майже.

— Це виснажує.

— Кого?

— Людей навколо вас.

Він тихо всміхнувся.

— Ви єдина, хто насмілився сказати це вголос.

— Бо це правда.

— А ви завжди така вперта?

— Майже.

Вони одночасно усміхнулися.

— Знаєте... — тихо сказала Катерина.

— Що?

— Ви зовсім не такий, яким хочете здаватися.

Він повільно повернув до неї голову.

— І який же я?

— Самотній.

Це слово ніби розчинилося між ними. Адам завмер. Ніхто. Ніколи. Не говорив йому цього.

— Ви помиляєтеся.

— Ні.

Вона дивилася йому просто в очі.

— Просто ви дуже добре навчилися приховувати свої почуття.

Він мовчав. Довго. Занадто довго. Потім тихо промовив:

— Не намагайтеся мене зрозуміти, Катерино.

— Чому?

— Бо одного дня ви пошкодуєте.

Вона ледь усміхнулася.

— А якщо я не звикла відступати?

Вони стояли так близько, що Катерина відчувала його подих. Адам повільно підняв руку. Обережно заправив пасмо її волосся за вухо. Його пальці випадково торкнулися її щоки. Тепло. Ніжно. Катерина завмерла. Вона не відвела погляду. Не зробила крок назад. Її серце билося так голосно, що, здавалося, його можна було почути навіть крізь шум дощу. Адам дивився їй у вічі. Ще мить... Ще зовсім трохи... Він повільно нахилився. Між їхніми губами залишалися лічені сантиметри. І саме тоді... Задзвонив телефон. Різкий звук ніби розірвав мить навпіл. Адам різко заплющив очі. Повільно видихнув. Дістав телефон із кишені. На екрані світилися лише два слова. **Ірина. **Його погляд миттєво змінився. Усе тепло, яке ще секунду тому було в очах, зникло. Залишилася лише звична стриманість.

— Вибачте.

Він зробив кілька кроків убік. Катерина залишилася стояти під парасолею, не відводячи від нього очей.

— Ірино... Так. Я слухаю.

...

Ні. Зараз не найкращий час.

...

Ми вже про це говорили.

...

Не сьогодні. 

Його голос був спокійним. Майже холодним. Та Катерина більше нічого не чула.У голові лунав лише один-єдиний рядок. **Хто така Ірина? **Адам завершив розмову. Підійшов ближче. Наче нічого не сталося.

— Я відвезу вас додому.

Катерина мовчки кивнула. Усю дорогу вони майже не розмовляли. І лише коли автомобіль зупинився біля її будинку, вона тихо сказала:

— Дякую за вечір.

— На добраніч, Катерино.

Вона вийшла з машини. Не озираючись. Адам ще довго дивився їй услід. Потім заплющив очі. І вперше за дуже багато років зловив себе на думці, що ще кілька секунд... І він зробив би помилку, яку вже не зміг би виправити.