Глава 19. Те, що ми носимо всередині

Нічний Львів завжди здавався Катерині особливим. У темряві місто ніби скидало із себе денний поспіх. Вулиці ставали тихішими, світло ліхтарів розливалося по мокрому асфальту золотавими відблисками, а старі будинки зберігали сотні чужих історій. Катерина повільно вела автомобіль знайомими вулицями. Радіо тихо грало якусь джазову мелодію. Вона навіть не слухала. Її думки були далеко. Перед очима раз у раз виникало обличчя Єви. Її усмішка. Така щира. І водночас така сумна. Катерина завжди захоплювалася подругою. Не тому, що Єва була сильною. Ні. Сильними часто називають людей, які просто не мають вибору. Вона захоплювалася тим, що після всього пережитого Єва не перестала бути доброю. Не перестала довіряти людям. Не навчилася ненавидіти життя. Це було значно важче. Світло світлофора змінилося на зелене. Автомобіль повільно рушив далі. Катерина згадала свою маму. Вона пам'ятала її зовсім мало. Лише окремі уривки. Теплі руки. Запах ромашкового шампуню. І лікарню. Чомусь саме лікарня врізалася в пам'ять найсильніше. Білі стіни. Довгі коридори. Тихі розмови дорослих, які думали, що маленька дівчинка нічого не розуміє. Вона розуміла. Можливо, не все. Але достатньо, щоб відчути страх. Тоді їй здавалося, що лікарні — це місце, де люди зникають. Саме тому сьогодні вона так відчайдушно хотіла будувати зовсім інші лікарні. Такі, у яких навіть у найважчі моменти людина не почувалася самотньою. Мабуть, саме тому вона так болісно сприйняла слова чиновників про зимовий сад. Вони бачили лише квадратні метри. Вона бачила людей. Катерина мимоволі усміхнулася. «Мама б мною пишалася...» Ця думка зігріла її. Ненадовго. Бо майже одразу вона згадала батька. Після смерті мами він дуже змінився. Вона була ще маленькою, але добре пам'ятала, як у домі стало тихо. Стефан майже не сміявся. Багато працював. Майже не говорив про свої почуття. Тоді Катерина цього не розуміла. Їй здавалося, що тато просто став іншим. Лише через багато років вона усвідомила. Він не перестав любити життя. Він просто не знав, як жити без жінки, яку кохав. І лише Олександра змогла повернути в їхній дім світло. Не замінити маму. Цього ніхто не зміг би. А навчити їх знову жити. Катерина міцніше стиснула кермо. Чомусь саме зараз у її пам'яті виникло інше обличчя. Адам. Його завжди спокійний погляд. Його стриманість. Його мовчання. І той маленький клаптик паперу, який вона випадково знайшла в кишені його куртки. *"Помилки в медицині не можна виправити новим проєктом." *Вона досі не могла забути цих слів. Що мало статися в житті людини, щоб написати таку фразу? Катерина важко зітхнула. Дивно... Вона майже нічого не знала про Адама. Але дедалі частіше ловила себе на думці, що за його холодністю ховається не байдужість. А біль. Такий самий, який колись носив у собі її батько. Не одн аковий. Кожен біль має своє обличчя. Але дуже схожий. Такий, що змушує людину будувати навколо себе високі стіни. Не для того, щоб нікого не впустити. А щоб більше ніколи не втратити. Катерина одразу похитала головою.

— Про що ти взагалі думаєш?..

Вона ж майже його не знає. Можливо, вона просто все вигадує. Можливо, він справді лише холодний, вимогливий керівник, який не любить говорити про себе. Та чомусь серце підказувало інше. Вона звернула на підземний паркінг свого будинку. Заглушила двигун. Навколо запанувала тиша. Катерина ще кілька секунд сиділа, поклавши руки на кермо. І раптом зрозуміла одну дивну річ. Сьогодні дорогою додому вона думала не про себе. Не про роботу. Навіть не про майбутній проєкт. Вона думала про чоловіка, якого зовсім не розуміла. І це чомусь лякало її значно більше, ніж хотілося визнавати.