Глава 18. Там, де можна бути собою

Квартира Єви майже не змінилася за останні роки. Та сама невелика кухня. Ті самі світлі штори. На підвіконні — десяток вазонів, про які вона дбала з дивовижною любов'ю. Катерина давно помітила одну річ. Єва не любила говорити про почуття. Зате дуже любила рятувати рослини.

— Якщо ще раз купиш мені квіти, я перестану тебе впускати, — усміхнулася Єва, забираючи пакет із тістечками.

— Не перестанеш.

— Чому це?

— Бо ти занадто добра.

— От бачиш? Знову користуєшся моїми слабкостями.

Катерина тихо засміялася.

— Саме так.

За кілька хвилин кухня наповнилася запахом м'ятного чаю. Єва вправно розливала його по чашках, ніби цей звичайний вечір нічим не відрізнявся від сотні інших. Хоча обидві знали... Цей день завжди був найважчим у році. Катерина мовчки спостерігала за подругою.

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче зараз заплачеш.

— Не заплачу.

— От і добре. Бо тоді й мені доведеться.

Вони переглянулися. І раптом одночасно усміхнулися. Саме так вони й переживали біль. Разом.

— Пам'ятаєш університет? — запитала Єва, сідаючи навпроти.

— Пам'ятаю.

— Пам'ятаєш, як Тарас зустрічав мене після кожної пари?

Катерина усміхнулася.

— Він завжди приносив тобі каву.

— А собі — хот-дог.

— Бо казав, що любов любов'ю, а їсти теж треба.

Обидві розсміялися. На кілька секунд Тарас ніби знову став частиною цієї кухні. Єва обережно обхопила чашку долонями.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Я майже забула його голос.

Катерина здивовано підняла очі.

— Серйозно?

— Угу. Я пам'ятаю його усмішку. Пам'ятаю, як він дивився на мене. Пам'ятаю запах його парфумів. Навіть те, як він сміявся. А голос... Наче поступово стирається.

У кімнаті стало тихо.

— І мені страшно. Бо одного дня я можу прокинутися... І вже не згадаю його зовсім.

Катерина простягнула руку й накрила її долоню.

— Не згадаєш голос. Але завжди пам'ятатимеш, що відчувала поруч із ним. А це набагато важливіше.

Єва ледь усміхнулася.

— Ти іноді говориш зовсім як Олександра.

— Це комплімент.

— Ще який.

Минуло кілька хвилин. Розмова стала легшою.

— Ну що, — примружилася Єва. — Переходимо до найцікавішого?

Катерина одразу насторожилася.

— Навіть не починай.

— Уже почала.

— Єво...

— Адам.

Катерина важко зітхнула.

— Я знала.

— То що з ним?

— Нічого.

— Катю.

— Справді нічого. Він мій керівник. Дуже вимогливий. Дуже впертий. Дуже...

Вона замовкла.

— Дуже... що? 

— Дуже складний.

Єва усміхнулася.

— Складні чоловіки — це найнебезпечніші.

— Чому?

— Бо завжди хочеться зрозуміти, що вони приховують.

Катерина опустила погляд у чашку.

— Саме це мене й дратує.

— Він?

— Ні. Те, що я постійно думаю... Чому він такий. Чому майже ніколи не усміхається. Чому іноді дивиться так, ніби весь світ лежить у нього на плечах.

Єва уважно слухала. Не перебивала.

— І знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Коли він усміхнувся в Закарпатті... Я зрозуміла, що йому це дуже пасує.

Єва повільно поставила чашку на стіл.

— Катю.

— Що?

— Здається, ти починаєш дивитися на нього не як на керівника.

Катерина тихо засміялася.

— Ні. Просто... Він цікавий.

— Це перша стадія.

— Якої ще стадії?

— Катерино Штерн, — урочисто промовила Єва. — Як жінка, яка колись закохалася без пам'яті, офіційно повідомляю: усе починається зі звичайної цікавості.

— Дякую, професоре.

— Будь ласка.

— Але ти помиляєшся.

— Можливо.

Єва лукаво всміхнулася.

— Хоча жіноча інтуїція рідко помиляється.

Катерина лише похитала головою.

— Він узагалі не схожий на чоловіка, який здатен когось покохати.

Єва на мить задумалася.

Потім тихо сказала:

— Найчастіше саме такі люди кохають найсильніше. Просто дуже бояться це показати.

Катерина нічого не відповіла. Вона лише дивилася у вікно, де вечірній Львів поволі запалював свої вогні. Чомусь слова Єви ще довго не виходили з голови. А сама Єва, дивлячись на подругу, ледь усміхнулася. Вона вперше за багато місяців побачила в очах Катерини те, чого не було раніше. Не кохання. Ще ні. Лише тиху, майже непомітну цікавість до людини, яка зовсім не вписувалася у її уявлення про щастя. І чомусь їй дуже захотілося, щоб цього разу життя не забрало в когось те, що тільки починало народжуватися.