Глава 17. Ті, кого ми не перестаємо чекати

Осінній Львів був особливо тихим. Небо затягнули важкі сірі хмари, а легкий вітер раз у раз зривав із дерев пожовкле листя. Катерина зупинилася біля невеликого квіткового магазину.

— Білі лілії, будь ласка.

Продавчиня мовчки простягнула букет. Саме такі любив купувати Тарас. Колись він жартував, що білі квіти схожі на Єву. «Такі ж уперті й красиві». Катерина мимоволі усміхнулася. А потім одразу ж відчула, як усмішка згасла. Минуло чотири роки. А цей день усе одно болів так, ніби це сталося вчора. Єва вже чекала її біля кладовища. У темному пальті, з розпущеним волоссям і тією самою усмішкою, яку знали всі. Усмішкою, що давно навчилася приховувати біль.

— Запізнилася, — усміхнулася вона.

— На дві хвилини.

— Для тебе це рекорд.

Катерина мовчки простягнула квіти. Єва тихо прошепотіла:

— Дякую.

Вони пішли знайомою доріжкою. Без зайвих слів. Бо іноді мовчання підтримує краще за будь-які розмови. На темному граніті був лише напис. **Тарас Коваль. ***2000–2022. *Під фотографією — маленька емблема ДСНС. Катерина пам'ятала його усмішку. Пам'ятала, як він завжди зустрічав їх словами:

— Ну що, найкрасивіші дівчата Львова прийшли?

Пам'ятала, як Єва дивилася на нього. Так дивляться лише раз у житті. Єва присіла навпочіпки й обережно поклала квіти. Провела пальцями по холодному каменю.

— Привіт... Я знову прийшла. Як бачиш... Ти все ще перемагаєш.

Катерина відвернулася. Вона відчувала, що це не ті слова, які повинна чути стороння людина. Та Єва сама продовжила:

— Пам'ятаєш? Ти казав, що я обов'язково когось п окохаю ще раз. Дурний... Помилився.

Запала тиша. Лише вітер шелестів листям.

— Я досі злюся на тебе. За те, що повернувся.  За ту дитину. За те, що був саме таким. Добрим. Правильним. Бо якби ти хоч раз подумав про себе... Можливо, сьогодні ми стояли б тут удвох. 

Катерина більше не могла стримувати сліз. Вона добре пам'ятала той день. Пожежу показували всі новини. Тарас урятував маленьку дівчинку. А сам не зміг вибратися з будинку. Йому було лише двадцять два. Вони ще довго мовчали. Потім сіли на найближчу лавку. Єва дивилася кудись удалину.

— Знаєш... Усі думають, що я сильна.

Катерина лише слухала.

— Насправді я просто навчилася плакати тоді, коли мене ніхто не бачить.

Вона усміхнулася. Так само світло, як завжди.

— Він дуже любив, коли я сміялася. Одного разу сказав мені... «Якщо мене колись не стане, не смій перетворюватися на сумну жінку.» Я тоді ще образилася. Сказала, що він говорить дурниці.

Єва важко видихнула.

— А тепер усе життя виконую його прохання.

Катерина взяла її за руку.

— Ти не зобов'язана бути сильною щодня.

Єва похитала головою.

— Знаю. Але якщо я перестану усміхатися... Мені здається, що тоді помре ще й та частинка мене, яку він колись так любив.

Катерина міцніше стиснула її долоню. І вперше за весь день не сказала жодного слова. Бо зрозуміла одну просту річ. Є людей ми відпускаємо. А є ті, хто назавжди залишається жити всередині нас. І, можливо, саме це і є справжнє кохання.