Глава 15. Дощ

Ранок у горах починався інакше. Повітря було прохолоднішим, ніж у Львові, а вершини, вкриті густим туманом, здавалися зовсім близькими. Катерина відчинила вікно свого номера. Десь унизу дзюрчав гірський струмок. На кілька секунд вона просто заплющила очі. Саме заради таких рнків вона колись закохалася в архітектуру. Бо найкращі будівлі ніколи не сперечаються з природою. Вони стають її продовженням. За пів години вся команда вже їхала вузькою дорогою до ділянки, де мав з'явитися майбутній реабілітаційний центр.

— Якщо погода протримається, до обіду все встигнемо, — сказав Олексій, дивлячись на небо.

Наче навмисне, саме цієї миті над горами прокотився глухий грім. Катерина усміхнулася.

— Здається, гори мають інші плани.

Вони саме оглядали верхню частину схилу, коли перші краплі впали на землю. За хвилину дощ перетворився на справжню зливу.

— Швидко! — гукнув один із місцевих.

— За пагорбом є стара колиба!

Усі майже бігом рушили вузькою стежкою. За кілька хвилин вони вже стояли під дерев'яним дахом старої гуцульської колиби. Дощ так сильно бив по покрівлі, що інколи було важко почути навіть власний голос. Усередині пахло деревом, травами й димом. Господар, літній чоловік із доброю усмішкою, саме розпалював піч.

— Заходьте ближче, — сказав він. — Така злива швидко не мине. 

Мокрі куртки одна за одною опинилися біля входу. Хтось сміявся. Хтось безуспішно намагався висушити волосся рушником. Олексій уже допомагав господареві розливати гарячий чай.

— Якщо чесно, — засміявся він, передаючи чашку Катерині, — це найкраща частина будь-якого відрядження.

— Злива?

— Ні.

Можливість нарешті сісти й нічого не вирішувати. Катерина усміхнулася.

— У це важко повірити.

— Даремно. Я іноді дуже лінивий.

— Не вірте йому, — озвався хтось із колег. — Він навіть у відпустці перевіряє пошту.

Усі засміялися. Навіть Адам. Ледь помітно. Лише куточками губ. Катерина завмерла. Вона вперше побачила його таким. Його обличчя ніби одразу стало молодшим. Менш суворим. Менш втомленим. І чомусь... Саме зараз він здавався справжнім. За вікном гуркотів грім. Світло кілька разів блимнуло. А потім зовсім згасло.

— Не хвилюйтеся, — спокійно сказав господар. — Зараз генератор увімкну.

Через кілька секунд у кімнаті загорілася одна-єдина лампа. М'яке жовте світло огорнуло дерев'яні стіни. Усі сіли за довгий стіл. Господар поставив посередині ще теплий домашній хліб.

— Колись мій дід казав, — промовив він, дивлячись на дощ за вікном, — гори завжди зупиняють людей саме тоді, коли їм потрібно щось зрозуміти.

— І часто це спрацьовує? — усміхнулася Катерина.

— Майже завжди. Бо коли людина перестає поспішати... Вона нарешті починає чути себе.

У кімнаті запала тиша. Кожен ніби задумався про щось своє. Катерина непомітно вийшла на ґанок. Дощ трохи стих. Гори ховалися за густими хмарами. Вона глибоко вдихнула холодне повітря.

— Любите дощ?

Вона озирнулася. Поруч стояв Адам.

— Дуже.

— Чому?

Катерина трохи подумала.

— Бо він змушує людей сповільнюватися.

Вона подивилася на нього.

— А ви?

Адам дивився кудись удалину.

— Не люблю.

— Через холод?

Він похитав головою.

— Через те, що він нагадує: є речі, які неможливо контролювати.

Катерина мовчки слухала.

— А мені здається... Іноді це навіть добре.

Він перевів на неї погляд.

— Чому?

— Бо коли ми перестаємо контролювати все навколо... Можливо, тоді життя починає показувати нам те, чого ми раніше не помічали.

Адам нічого не відповів. Лише дивився на дощ. Її слова чомусь зачепили. Більше, ніж мали б. Вітер різко посилився. Катерина здригнулася. Лише тепер вона зрозуміла, що вибігла без куртки.

— Ви замерзли.

Це було не запитання. Перш ніж вона встигла щось сказати, Адам мовчки зняв свою темно-синю куртку й накинув їй на плечі. Вона здивовано подивилася на нього.

— А ви?

— Я не замерз.

— Але...

— Пані Штерн.

Він ледь усміхнувся.

— Це наказ керівника проєкту.

Катерина тихо засміялася.

— Ви зараз серйозно використали службове становище?

— Вперше за сьогодні.

— Тоді не буду сперечатися.

— Правильне рішення.

На мить між ними запанувала дивна тиша. Не незручна. Тепла. Наче дощ навколо раптом перестав існувати. І саме цієї миті з колиби почувся голос Олексія:

— Ми вже повертаємося! Дорогу відкрили!

Катерина зробила крок назад.

— Дякую... за куртку.

— Повернете в готелі.

Вона лише кивнула. Увечері, вже у своєму номері, Катерина обережно зняла куртку. Вона хотіла одразу віднести її Адамові. Та коли підняла її, з внутрішньої кишені щось тихо впало на підлогу. Невеликий складений удвоє клаптик паперу.

— Напевно, якісь робочі нотатки...

Вона нахилилася, щоб підняти його. Не збиралася читати. Хотіла просто покласти назад. Але аркуш мимоволі розгорнувся. Її погляд ковзнув лише по одному рядку. *"Помилки в медицині не можна виправити новим проєктом." *І більше нічого. Катерина ще кілька секунд дивилася на нерівний почерк. Це не було схоже на службову нотатку. Це більше нагадувало думку, яку людина носить із собою роками. Вона дуже обережно склала папірець так, як він лежав раніше. Поклала його назад у кишеню. І тихо провела долонею по тканині куртки.

— Хто ж ви такий, Адаме Соколовський?..

За вікном усе ще падав дощ. А десь зовсім поруч, у сусідньому номері, чоловік, відповідь на це запитання, здається, приховував навіть від самого себе.