Глава 14. Те, чого не можна пояснити

Дорога до Закарпаття минула швидше, ніж Катерина очікувала. Першу годину вони майже не розмовляли. Адам зосереджено керував автомобілем, іноді відповідаючи на дзвінки через гарнітуру, а Катерина переглядала креслення майбутнього реабілітаційного центру. Лише зрідка вони перекидалися кількома словами про проєкт. Їй подобалося, що поруч із ним не потрібно було підтримувати розмову лише заради тиші. Тиша між ними не тиснула. Вона була... спокійною. Близько полудня автомобіль звернув до сучасного готельно-конференцного комплексу, де вже чекали представники місцевої влади та інвестори. Щойно вони зайшли до просторого холу, назустріч Адамові впевнено попрямував високий чоловік у світлому піджаку.

— Адаме! Нарешті.

Чоловіки потиснули один одному руки.

— Радію бачити, Олексію.

— Взаємно.

Погляд Олексія ковзнув убік. Він помітив Катерину. На якусь мить навіть замовк.

— А це...

Адам спокійно відповів:

— Архітектор проєкту. Катерина Штерн.

Олексій широко усміхнувся.

— Приємно познайомитися. Чесно кажучи, я був переконаний, що автор цього проєкту — людина років шістдесяти з товстою папкою під пахвою.

Катерина розсміялася.

— Сподіваюся, це не розчарування.

— Навпаки. Дуже приємний сюрприз.

Його відкритість миттєво зняла напругу. На відміну від Адама, Олексій говорив легко, багато жартував і зовсім не приховував емоцій.

— Якщо чесно, — продовжив він, — коли я вперше побачив ваші ескізи, подумав, що їх створила людина, яка вже збудувала пів країни.

— Це мій перший такий великий проєкт.

— Тоді я ще більше вражений.

Адам мовчки слухав розмову. Його обличчя, як завжди, залишалося спокійним. За годину вони вже оглядали ділянку. Олексій майже весь час ішов поруч із Катериною.

— А чому саме така форма будівлі?

— Через рельєф. Мені хотілося, щоб пацієнти бачили гори майже з кожної палати.

— Ви справді про це думали?

— Звісно. Людина одужує не лише завдяки лікам. Іноді достатньо побачити світанок.

Олексій усміхнувся.

— Ви дивовижна.

Катерина трохи ніяково відвела погляд.

— Дякую.

Позаду них повільно йшов Адам. Виконроб щось пояснював йому про ґрунти. Але він майже не слухав. Його погляд мимоволі повертався вперед. До Катерини. Вона сміялася. Він раптом усвідомив, що жодного разу не бачив її такою в офісі. Чому? Дивна думка неприємно кольнула всередині.

— До речі, — сказав Олексій, коли вони підійшли до оглядового майданчика. — Якщо вам колись набридне Львів... Приїжджайте до нас. Архітектори такого рівня нам дуже потрібні.

Катерина усміхнулася.

— Це дуже приємно чути.

— Я серйозно. Можу навіть особисто зробити пропозицію.

Саме тоді поруч зупинився Адам.

— Не думаю, що пані Штерн зараз шукає нову роботу.

Його голос був рівний. Спокійний. Але настільки холодний, що навіть Олексій на секунду замовк. Потім усміхнувся.

— Це був комплімент.

— Я зрозумів.

— І лише дружня пропозиція.

Адам коротко кивнув.

— Саме тому відповів.

Запала коротка тиша. Катерина переводила погляд з одного чоловіка на іншого. Вона не могла зрозуміти, чому атмосфера раптом змінилася. На щастя, незручний момент швидко перервав керівник будівництва, запросивши всіх оглянути іншу частину території. Увечері делегація зібралася на спільній вечері. Розмова точилася навколо проєкту, майбутнього центру та розвитку регіону. Олексій сидів поруч із Катериною. Вони сміялися, обговорюючи архітектуру старих закарпатських дерев'яних церков.

— Ви повинні залишитися ще на день, — сказав він. — Я покажу вам місця, про які не пишуть у туристичних путівниках.

— Це було б чудово.

Катерина відповіла щиро. Вона любила відкривати нові місця. І саме цієї миті Адам відклав виделку.

— На жаль, це неможливо.

Усі повернулися до нього.

— У п'ятницю о дев'ятій ранку в нас зустріч із київськими інвесторами. Ми виїжджаємо одразу після завершення роботи.

Олексій ледь усміхнувся.

— Робота зачекає кілька годин.

Адам спокійно подивився йому в очі.

— Не цього разу.

У його голосі не було грубості. Лише остаточність. І більше до цієї теми ніхто не повертався. Пізно ввечері Адам стояв біля відчиненого вікна свого номера. Гори повільно ховалися у темряві. Він відкрив ноутбук. Закрив. Знову відкрив. Не міг зосередитися. Перед очима вперто виникала одна й та сама картина. Катерина сміється. Не з ним. Зовсім з іншою людиною. Він тихо видихнув.

— Дурниці...

Це було лише знайомство. Лише ділова зустріч. І все ж... Чомусь уперше за дуже довгий час йому зовсім не сподобалося, що хтось інший так легко зміг викликати на її обличчі усмішку. Він не знав, як називається це відчуття. І навіть не здогадувався, що саме з нього все починається.