Глава 13. Дорога, яка починає змінювати

— Прошу хвилину уваги.

Голос Адама миттєво змусив переговорну стихнути. На екрані позаду нього з'явилася карта Закарпатської області. Катерина відкрила блокнот. Чергова нарада. Черговий проєкт. Принаймні вона так думала.

— Минулого тижня ми отримали офіційне підтвердження фінансування нового реабілітаційного медичного центру, — спокійно почав Адам. — Наступного четверга ми виїжджаємо на місце будівництва. Потрібно оцінити ділянку, зустрітися з представниками громади та внести остаточні зміни до проєкту.

У кімнаті зашелестіли сторінки. Хтось почав робити нотатки.

— Поїздка триватиме три дні.

Катерина машинально записала дату.

— Від компанії поїду я...

Він зробив коротку паузу.

— ...і Катерина Штерн.

Ручка завмерла в її руці. Вона повільно підняла голову. Кілька пар очей одразу повернулися до неї. Начальник архітектурного відділу теж виглядав здивованим. Адже зазвичай у такі відрядження їздили досвідчені керівники проєктів. А не молоді архітектори. Адам спокійно закрив папку.

— На сьогодні все.

Люди почали виходити із переговорної, жваво обговорюючи майбутню поїздку. Катерина ще кілька секунд сиділа на місці. Вона не могла зрозуміти, чи правильно почула своє прізвище. Нарешті швидко підвелася. Адам саме виходив у коридор.

— Пане Соколовський.

Він зупинився.

— Так?

— Можна вас на хвилину?

— Звичайно.

Вони відійшли до великого панорамного вікна. За склом шумів ранковий Львів.

— Ви, мабуть, помилилися, — тихо сказала Катерина.

— У чому саме?

— У списку людей.

Він спокійно дивився на неї.

— Ні.

— Але... Є архітектори, які працюють тут по десять-п'ятнадцять років. Чому саме я?

Кілька секунд він мовчав.

— Бо це ваш проєкт.

— Але я ще не маю такого досвіду.

— Досвід приходить не тоді, коли минають роки. Він приходить тоді, коли тобі довіряють відповідальність.

Катерина не знала, що відповісти.

— Крім того...

Він ледь схилив голову.

— Я більше довіряю автору ідеї, ніж людині, яка знає креслення лише з паперів.

Її серце дивно здригнулося. Це була... Похвала. Від людини, яка майже ніколи нікого не хвалила.

— Дякую.

Адам коротко кивнув.

— Не дякуйте. Краще добре підготуйтеся.

І вже зробив крок уперед, коли Катерина несподівано покликала його:

— Пане Соколовський.

Він озирнувся.

— Так?

— Я вас не підведу.

Він уважно подивився їй у вічі.

— Саме тому я й запросив вас.

Увечері квартира зустріла Катерину незвичною тишею. Вона поставила сумку біля дверей і навіть не встигла зняти пальто, як телефон почав дзвонити.

— Привіт, — усміхнулася вона.

— По голосу чую, що сталося щось цікаве, — одразу заявила Єва.

— Чому ти так вирішила?

— Бо ти відповіла після другого гудка.

Так буває тільки тоді, коли тобі хочеться щось розповісти.

Катерина засміялася.

— Добре.

Є новина.

— Тебе підвищили?

— Ні.

— Тоді звільнили.

— Єво...

— Ну не муч мене.

Катерина сіла на диван.

— Наступного тижня я їду у відрядження.

— О! Круто. Куди?

— На Закарпаття.

— З ким?

Катерина на мить замовкла.

— З Адамом.

На тому кінці запанувала така тиша, що Катерина навіть перевірила, чи не обірвався зв'язок.

— Єво?

І раптом...

— Я ТАК І ЗНАЛА!

Катерина відсахнула телефон від вуха.

— Ти нормальна?

— Абсолютно! Я ж казала!

— Що саме?

— Що цей чоловік ще зіпсує тобі спокій.

— Він не псує мені спокій.

— Звичайно. Саме тому ти зараз усміхаєшся.

Катерина миттєво перестала усміхатися.

— Я не усміхаюся.

— Брешеш.

— Не брешу.

— Катю, ми дружимо десять років. Я знаю, як ти говориш, коли тобі байдуже. І знаю, як говориш зараз.

Катерина важко видихнула.

— Це звичайне відрядження.

— Авжеж. Три дні. Мальовничі краєвиди. Гори. Свіже повітря. І дуже гарний чоловік поруч.

— Ми їдемо працювати.

— А я й не кажу, що ні.

Єва хитро засміялася.

— Просто пообіцяй одну річ.

— Яку?

— Якщо закохаєшся... Скажи мені першій.

— Не дочекаєшся.

— Побачимо.

Розмова закінчилася сміхом. Катерина поклала телефон на журнальний столик. Підійшла до вікна. Львів повільно занурювався у вечірні вогні. Попереду було лише відрядження. Лише три робочі дні. Нічого особливого. Вона була впевнена саме в цьому. І навіть не здогадувалася, що після цієї поїздки їхні життя вже ніколи не будуть такими, як раніше.