Глава 12. Подруга, яка знає тебе занадто добре

Львів уже давно занурився в ніч. Катерина сиділа на широкому підвіконні своєї квартири, підібгавши ноги під себе. За вікном тихо мерехтіли вогні міста. На столі повільно холола чашка ромашкового чаю. Вона вже вдруге відкрила ноутбук. І вже вдруге закрила його, навіть не прочитавши креслення. Думки вперто поверталися зовсім не до роботи. Телефон завібрував. Єва. Катерина усміхнулася ще до того, як відповіла.

— Якщо ти дзвониш, щоб витягнути мене кудись, то навіть не починай.

— Як грубо, — драматично видихнула Єва. — А я вже майже образилася.

— Майже?

— Потім згадала, що ти архітекторка. Ви всі трохи дивні.

Катерина засміялася.

— Це говорить людина, яка одного разу забула власний день народження.

— Це була творча криза.

— Це була амнезія.

— Не перебільшуй.

Катерина лише похитала головою. За десять років дружби вона давно навчилася не сперечатися з Євою. Це було абсолютно марно.

— Ну, розповідай, — сказала Єва. — Як твоя робота мрії?

— Добре.

— Нудна відповідь. Далі.

— Проєкт просувається.

— Ще нудніше.

Катерина усміхнулася.

— Що ти хочеш почути?

На тому кінці запала коротка тиша.

— Хочу почути про нього.

Катерина завмерла.

— Про кого?

— Не прикидайся. Про того загадкового замовника.

Катерина голосно видихнула.

— Серйозно?

— Абсолютно. Ти про нього мовчиш уже цілий тиждень. А це дуже поганий знак.

— Чому поганий?

— Бо коли людина тобі байдужа, ти або говориш про неї багато... ...або не говориш взагалі. А ти що робиш?

Катерина замислилася.

— Не знаю.

— От бачиш.

Єва переможно засміялася.

— Він просто клієнт.

— Звісно.

— Єво.

— Добре, добре. Я тобі вірю. Абсолютно. Сто відсотків.

Катерина закотила очі.

— Ти зараз усміхаєшся, правда?

— Так.

— Я так і знала.

Єва кілька секунд мовчала.

А потім уже зовсім іншим голосом запитала:

— Він хороший?

Катерина не відповіла одразу. Перед очима несподівано знову постала сьогоднішня будівля. І його слова. *"Кожна стіна або захищає чиєсь життя... або забирає його." *Вона досі не могла зрозуміти, чому ця фраза так міцно засіла в голові.

— Катю?

— Я тут.

— То який він?

Катерина довго дивилася у темне вікно.

— Дивний.

— Це не характеристика.

— Він дуже вимогливий. Майже ніколи не усміхається. Усе контролює. Бачить навіть дрібниці. Іноді мені здається, що він читає людей швидше, ніж документи.

— Ого.

— Але...

Єва миттєво підхопила:

— Але?

Катерина тихо засміялася.

— Знаєш... Сьогодні ми були на будівництві. І коли він говорив про лікарню... Мені здалося, що для нього це набагато більше, ніж просто бізнес.

Єва задумалася.

— Тобто він не такий, яким хоче здаватися?

— Саме так. І це мене найбільше бентежить.

Запала тиша. Потім Єва дуже спокійно сказала:

— Катю...

— Що?

— Тільки не закохайся.

Катерина голосно розсміялася.

— У кого?

— У свого похмурого бізнесмена.

— Він не мій.

— Поки що.

— Єво!

— Добре, мовчу. Обіцяю. 

Дві секунди. Минуло рівно дві секунди.

— До речі... Він гарний?

Катерина заплющила очі.

— Я знала, що ти це запитаєш.

— Бо це найважливіше.

— Ні, не найважливіше.

— Для мене — так.

Катерина усміхнулася сама до себе.

— Так. Він гарний. Дуже.

Єва переможно вигукнула:

— Я знала!

— Але це нічого не означає.

— Саме так починаються всі великі історії.

— У нашому випадку — це історія архітекторки, яка хоче спокійно працювати.

— Ага... Побачимо.

Після розмови Катерина ще довго сиділа біля вікна. Телефон уже давно лежав на столі. Місто поступово засинало. Вона не помітила, як знову подумки повернулася до ранкового будівництва. І вперше за довгий час поставила собі запитання, на яке не мала відповіді. Чому людина, яку вона знає лише кілька тижнів, змушує її думати про неї навіть удома? Катерина тихо похитала головою.

— Це просто цікавість...

Ніби переконуючи не когось іншого. А саму себе.