Глава 11. Дім, у якому він знову стає собою

День добігав кінця. Сонце повільно ховалося за львівськими дахами, коли чорний автомобіль звернув із центральної дороги у вузеньку вулицю, обсаджену старими липами. Тут не було галасу. Не було офісних центрів. Не було журналістів, партнерів чи нескінченних телефонних дзвінків. Лише невеликі будинки, квіти під вікнами й тиша. Адам заглушив двигун. На мить заплющив очі. Сьогоднішній день був довгим.  Дуже довгим. Та щойно він переступив хвіртку старого будинку, усередині щось непомітно стало спокійнішим.

— Адамчику!

Він усміхнувся ще до того, як побачив її.

— Добрий вечір, бабусю.

Невисока жінка із сивим волоссям швидко підійшла до нього й міцно обійняла.

— Ти знову схуд.

— Мені здається, ти кажеш це щоразу.

— Бо щоразу це правда.

Вона легенько поплескала його по щоці.

— Ходімо. Я вже все приготувала.

— Бабусю, я ж казав, що не треба було...

— А я ж казала, що не люблю, коли ти сперечаєшся.

Адам лише тихо засміявся. Це була єдина людина у світі, з якою він навіть не намагався вигравати суперечки. Будинок пахнув домашньою випічкою, м'ятою і свіжозавареним чаєм. Усе залишалося майже таким самим, як у його дитинстві. Ті самі книжкові полиці. Той самий годинник із маятником. Ті самі старі фотографії на стіні. Бабуся поставила перед ним тарілку з гарячим борщем.

— Їж.

— Я не голодний.

Вона мовчки подивилася на нього. Адам зітхнув.

— Добре. Перемогла. Як завжди.

Вона всміхнулася так, ніби саме цього й чекала. У двері подзвонили.

— Це, мабуть, Максим, — сказала бабуся.

За хвилину до кухні зайшов високий чоловік років тридцяти п'яти.

— Добрий вечір.

— Нарешті! — усміхнулася господиня. — Бо цей упертюх без тебе взагалі не їсть.

— Це не новина, — засміявся Максим, потискаючи Адамові руку. — Як справи, генію?

— Працюю.

— Я навіть не сумнівався.

Максим був головним лікарем усіх медичних центрів Адама. Але за дверима лікарні вони давно переставали бути директором і підлеглим. Вони були друзями. Тими, хто знає одне одного майже все життя.

— Як клініка? — запитав Адам.

— Як завжди. Пацієнтів більше, ніж часу.

— Отже, нічого нового.

— Нічого.

Максим уважно подивився на друга.

— А от у тебе, здається, щось нове.

Адам навіть не підняв очей.

— Чому ти так вирішив?

— Бо вже п'ять хвилин ти дивишся в тарілку й мовчиш. Зазвичай тебе вистачає на дві.

Бабуся тихо засміялася.

— Я теж це помітила.

Адам похитав головою.

— Ви змовилися?

— Звісно, — відповів Максим. — Ми вже давно працюємо однією командою.

Бабуся поставила на стіл чайник.

— Як просувається новий проєкт?

— Добре.

— Архітектори не підводять?

Адам зробив ковток чаю.

— Команда сильна.

— А та дівчина, про яку ти згадував минулого тижня?

Максим миттєво підняв голову.

— Яка ще дівчина?

Адам спокійно подивився на нього.

— Архітекторка.

— А-а... Я вже подумав...

— Не придумуй.

Максим хитро всміхнувся.

— Я нічого не придумую. Просто цікаво. Якою треба бути людиною, щоб ти двічі за тиждень згадав про неї?

Адам відклав ложку.

— Вона талановита.

— Лише талановита?

— Так.

— І вперта?

Після короткої паузи Адам кивнув.

— Дуже.

Максим розсміявся.

— Оце вже цікавіше.

— Чому?

— Бо ти ненавидиш людей, які мовчки з усім погоджуються.

Бабуся уважно подивилася на онука.

— Як її звати?

— Катерина Штерн.

Жінка повторила ім'я подумки.

— Гарне.

Максим усміхнувся.

— Мені здається, ми ще не раз його почуємо.

— Не перебільшуй.

— Я? Ніколи.

У кімнаті запанувала легка тиша. Так буває лише поруч із людьми, перед якими не потрібно носити масок. Адам обвів поглядом кухню. Бабуся щось тихенько наспівувала, нарізаючи пиріг. Максим розповідав чергову кумедну історію з лікарні. Він усміхнувся. Майже непомітно. І вперше за довгий час подумав, що, можливо, життя не складається лише з роботи. Ця думка з'явилася лише на мить. Але навіть вона була для нього незвичною.