Глава 9. Перший спільний крок

Понеділок зустрів Львів прохолодним ранком. Катерина приїхала до офісу раніше за всіх. Після вихідних у батьківському домі вона почувалася дивно спокійною. Наче хтось непомітно навів лад у її думках. Вона поставила чашку кави на стіл, увімкнула комп'ютер і відкрила креслення медичного центру. Попереду було ще багато роботи. І саме це їй подобалося. Будувати. Створювати. Залишати після себе щось, що переживе роки.

— Пані Штерн.

Катерина здригнулася. Вона навіть не почула, як він підійшов. Адам стояв поруч із її столом. Як завжди бездоганно зібраний. Спокійний погляд.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла вона, намагаючись не показати розгубленості.

— Маєте кілька хвилин?

— Звичайно.

— Прошу до переговорної.

На столі вже лежала велика папка. Поруч — планшет із відкритою картою. Адам дочекався, поки вона сяде.

— Ми отримали дозвіл на будівництво.

Катерина ледь усміхнулася.

— Це чудова новина.

— Так.

Він перегорнув сторінку.

— Завтра їдемо на ділянку.

— Ми?

— Саме так.

Вона здивовано підняла очі.

— Зазвичай на такі виїзди їздить керівник проєкту.

— Цього разу поїдете ви.

— Чому?

Адам кілька секунд мовчав.

— Бо саме ви створили концепцію. Ви повинні побачити місце не на кресленні, а на власні очі. Катерина не знала, що відповісти. Вона чекала будь-якого пояснення. Але не цього.

— Добре. О котрій?

— Сьомій ранку.

Вона ледь скривилася.

— Це дуже рано.

— Будівельники починають працювати ще раніше.

Катерина усміхнулася.

— Звісно. Я мала здогадатися.

Вперше за весь час знайомства кутики губ Адама ледь піднялися. Це навіть не можна було назвати усмішкою. Швидше її тінню. Але Катерина це помітила. І чомусь сама усміхнулася у відповідь. Наступного ранку рівно о сьомій чорний позашляховик уже чекав біля офісу. Адам стояв поруч із автомобілем, переглядаючи повідомлення. Побачивши Катерину, він одразу прибрав телефон.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Ви пунктуальні.

Вона всміхнулася.

— Не люблю запізнюватися.

— Я теж.

Він відчинив перед нею дверцята. Катерина на мить завмерла. Вона не очікувала такого простого жесту.

— Дякую.

— Прошу.

Дорога почалася в тиші. Не незручній. Просто кожен думав про своє. За вікном повільно прокидалося місто. Перші кав'ярні відчиняли двері. Трамваї наповнювалися людьми. А сонце лише починало торкатися дахів старого Львова. Катерина крадькома подивилася на Адама. Він уважно стежив за дорогою. Спокійний. Наче й не існувало нічого, окрім сьогоднішнього дня.

— Ви хочете щось запитати? — несподівано промовив він, не відводячи погляду від дороги.

Катерина розгубилася.

— Чому ви вирішили, що хочу?

— Ви дивитеся на мене вже хвилин п'ять.

Вона відчула, як щоки миттєво запалали.

— Я... Просто задумалася.

— І про що ж?

Катерина коротко засміялася.

— Про те, що ви, мабуть, ніколи не запізнювалися.

— Було один раз.

Вона здивовано повернулася до нього.

— Серйозно?

— Так.

— І що сталося?

Він після короткої паузи відповів:

— Більше цього не повторилося.

Катерина засміялася. По-справжньому. Щиро. І сама не помітила, як напруга між ними стала трохи меншою. Попереду на них чекала робота. Та дорогою до будівельного майданчика вони вперше перестали бути лише архітекторкою й замовником. Вони почали знайомитися. Обережно. Так, як знайомляться люди, які ще не здогадуються, наскільки важливими стануть одне для одного.