Глава 8. Те, що бачать лише дорослі

Будинок давно затих. На кухні ще ледь відчутно пахло яблучним пирогом. За вікном шумів літній дощ, тихо стукаючи по старому підвіконню. Катерина вже спала. Стефан зачинив вхідні двері, перевірив світло на  ґанку й повільно піднявся сходами. Коли він зайшов до спальні, Олександра вже сиділа на ліжку, розплітаючи волосся. Вона мовчала. І це мовчання він знав надто добре.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Олександра підвела на нього очі.

— Про Катерину.

Стефан усміхнувся.

— Це було неважко вгадати.

Вона теж усміхнулася. Та лише на мить.

— Ти помітив, як вона сьогодні говорила про свого замовника?

— Помітив.

— Вона намагалася переконати себе, що він її лише дратує.

— А ти їй не повірила?

Олександра похитала головою.

— Ні. Вона надто багато про нього говорила. Якби він був їй байдужий, вона б узагалі не згадувала його за вечерею.

Стефан сів поруч.

— Ти завжди бачиш більше, ніж говориш.

Олександра тихо видихнула.

— Є ще дещо...

Вона ненадовго замовкла.

— Я знаю Адама Соколовського.

Стефан здивовано подивився на неї.

— Звідки?

— Кілька років тому я представляла його інтереси в одній дуже складній судовій справі.

Стефан нахмурився.

— Ти ніколи не розповідала.

— Бо не було потреби.

Запала тиша. За вікном сильніше задощило.

— І що це була за справа? — нарешті запитав він.

Олександра повільно зняла сережки й поклала їх на тумбочку.

— Не зараз.

Стефан уважно подивився на неї.

— Настільки серйозно?

Вона кивнула.

— Це не моя історія, щоб її розповідати. Якщо колись Адам захоче, він сам усе пояснить.

Стефан не став більше питати. За роки спільного життя він добре засвоїв: якщо Олександра щось приховує, то лише тому, що дала слово. Минуло кілька хвилин. Олександра вже збиралася вимкнути лампу, коли тихо сказала:

— Знаєш...

— Мм?

— Найдивніше навіть не те, що Катерина працює саме з ним.

— А що?

Олександра ледь усміхнулася.

— Я сьогодні вперше за багато років побачила, що вона розповідала про чоловіка не тому, що він її роздратував.

Стефан уважно слухав.

— А тому, що він змусив її замислитися.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Думаєш, це щось означає?

Олександра подивилася у темне вікно.

— Не знаю. Але я знаю інше. Люди, які справді залишаються в нашому житті, рідко приходять тихо. Зазвичай вони спочатку переве ртають усе догори дриґом.

Стефан тихо засміявся.

— Це ти зараз про мене?

Олександра подивилася на нього з теплою усмішкою.

— А хіба ні?

— Тоді мушу визнати... Ти теж не була подарунком.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Це був комплімент?

— Майже.

Вони обоє засміялися. Кілька секунд у кімнаті знову запанувала тиша. Та цього разу вона була наповнена спокоєм. Стефан вимкнув світло. Вже заплющуючи очі, він тихо промовив:

— Як думаєш... Треба було сказати Катерині, що ти знайома з Адамом?

Олександра довго не відповідала. А потім тихо сказала:

— Ні.

— Чому?

— Бо кожна людина має право, щоб її пізнали без чужих історій. Нехай Катерина складе власну думку. А якщо в її житті цей чоловік справді стане важливим... То одного дня вона сама дізнається все, що повинна знати. 

За вікном усе ще падав дощ. А десь за сотні кілометрів двоє людей навіть не здогадувалися, що їхні долі вже почали тихо переплітатися.