Глава 7. Там, де завжди чекають

П'ятничний вечір зустрів Львів теплою літньою зливою. Катерина вимкнула комп'ютер останньою. Офіс майже спорожнів, лише прибиральниця тихо мила підлогу в коридорі. Вона втомлено потерла очі. Тиждень видався виснажливим. І людина, яка дивним чином не виходила з її голови.

— Стоп, — тихо промовила вона сама до себе, зачиняючи ноутбук. — Ти просто втомилася.

Вона накинула легкий плащ і вийшла під дощ. Дорога додому завжди мала особливу властивість. Чим далі залишався Львів, тим спокійніше ставало на душі. Місто поступово змінювали зелені поля. Потім ліси. Невеликі села. І нарешті знайома дорога, де кожен поворот зберігав дитячі спогади. Катерина опустила вікно автомобіля. У салон одразу увірвався запах дощу, мокрої землі й свіжоскошеної трави. Вона усміхнулася.

— Я вдома...

Біля будинку все було майже так само, як і чотири роки тому. Той самий дерев'яний паркан. Той самий сад. Лише дерева стали вищими. А квітів — значно більше. Стефан саме обрізав кущі троянд. Почувши шум двигуна, він підвів голову. На його обличчі з'явилася усмішка. Така, яку Катерина бачила лише вдома.

— Доню...

Вона вийшла з машини й одразу міцно обійняла батька.

— Привіт, тату.

— Нарешті приїхала.

— Я ж обіцяла.

Він трохи відсторонився й уважно подивився на доньку.

— Знову мало спиш.

Катерина засміялася.

— Це вже професійне.

— Це вже впертість.

— У цьому ми схожі.

Стефан усміхнувся.

— Тут сперечатися не буду.

— Ви збираєтеся стояти надворі до ранку?

З будинку вийшла Олександра, витираючи руки кухонним рушником. Її волосся було недбало зібране, а на щоці залишилася ледь помітна смужка борошна. Катерина не стримала усмішки.

— Знову щось печеш?

— Ти ж приїхала. Хіба могла я залишити тебе без яблучного пирога?

Катерина швидко підійшла й обійняла її.

— Я скучила.

— Я теж, сонце.

Олександра ніжно поправила пасмо волосся біля її обличчя.

— Ходімо. Бо твій батько ще пів години буде робити вигляд, що працює.

— Я все чую! — озвався Стефан.

— Саме на це й був розрахунок.

Будинок зустрів знайомим запахом кориці, ванілі та печених яблук. Катерина глибоко вдихнула.

— Тут нічого не змінилося.

— Це добре чи погано? — усміхнулася Олександра.

— Найкраще, що могло залишитися незмінним.

На кухні все було готове до вечері. Стіл уже накритий.  У вазі стояли польові квіти. За вікном тихо шелестіли дерева.

— Як робота? — запитала Олександра, розливаючи чай.

— Подобається. Дуже.

— Але?

Катерина тихо засміялася.

— Ти завжди помічаєш це "але".

— Бо воно завжди є.

Катерина кілька секунд мовчала.

— У нас новий замовник. Дуже вимогливий.

— І?

— І... він страшенно мене дратує.

Стефан підняв очі від чашки.

— Це вже цікаво.

— Він завжди спокійний. Завжди знає, що сказати. Завжди впевнений, що має рацію.

— А має?

Катерина замислилася.

— Найгірше те, що... дуже часто має.

Олександра ледь усміхнулася.

— Це небезпечні люди.

— Чому?

— Бо вони змушують нас сумніватися у власних висновках.

Катерина зітхнула.

— Спочатку я була впевнена, що він просто холодний бізнесмен. А тепер...

— А тепер? — тихо перепитав Стефан.

— Не знаю. Він уважно слухає.  Не боїться змінювати рішення, якщо бачить кращий варіант. І це... трохи збиває з пантелику.

Олександра переглянулася зі Стефаном. Лише на мить. Але Катерина цього не помітила.

— Як його звати? — ніби між іншим запитала Олександра.

— Адам Соколовський.

Стефан ледь кивнув.

— Гарне прізвище.

— Тату, це все, що ти можеш сказати?

— А що ще?

— Не знаю... Можливо, що мені робити з таким клієнтом.

Стефан усміхнувся.

— Працювати.

— І все?

— Якщо він поважає твою роботу — цього вже достатньо. Решта покаже час. 

Катерина мовчки подивилася у свою чашку. Чомусь саме ці слова трохи її заспокоїли. Після вечері вони вийшли до саду. Сонце вже сховалося за обрій. У повітрі пахло трояндами й свіжою травою. Катерина повільно йшла знайомою стежкою. Саме тут колись вони гуляли з Інною. Тут вона вчила її доглядати за квітами. Тут вони ховалися від літньої спеки під старою яблунею.

— Бабуся була б щаслива, побачивши це все, — тихо сказала вона.

Олександра подивилася на квіти.

— Думаю, вона й так бачить.

Катерина усміхнулася.

— Можливо.

Запала тиша. Не незручна. Та, яка буває лише між людьми, що давно стали родиною. І саме в цій тиші Катерина раптом зрозуміла, наскільки їй цього бракувало. Не великого міста. Не успіху. Не нових проєктів. А цього дому. Людей, поруч із якими не потрібно було бути сильною. Де її любили не за перемоги. І не за талант. А просто тому, що вона — Катерина. І, мабуть, саме це було найбільшим щастям.